Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Низка повідомлень свідчила про неврівноваженість декого із членів озброєних і споряджених Кремлем військових формувань. Джеймс Шер цитує офіцера російських маріонеток, який сказав: «Переважно у нас тут схиблені»[670]. Місцеві жителі, які приєдналися до окупаційних військ, часто були, за визначенням Бена Джуди, «мстивими невдахами» і «паріями», які постраждали від пострадянських економічних перетворень і життя за «законом джунглів» у 1990-х роках. Ті, хто опинився на периферії суспільства в Росії та на Донбасі, хто належав до його «відсталої та погано поінформованої частини», стали опорою для путінської агресії та її декорацій — «ДНР» і «ЛНР»[671].

У Росії Путіна колишні спортсмени та бойовики на кшталт Васілія Якємєнка, який виріс у спортзалах і серед бандитів підмосковного пролетарського міста Люберці, поповнювали та очолювали прокремлівські молодіжні групи, такі як «Наши» та «Идущие вместе» («Ті, що йдуть разом»)[672]. Якємєнко був одним із тих представників пізньорадянського покоління, які винесли з 1990-х готовність застосовувати насильство, тому виявилися вельми корисними для спецоперацій ФСБ після приходу до влади Путіна. Прикладом використання таких екстремістів властями РФ став Чемпіонат Європи з футболу-2016 у Франції, коли привезені туди російські футбольні хулігани спровокували серію жорстоких і трагічних за наслідками зіткнень з іноземними вболівальниками.

Мотивація тих, хто приєднався до пропутінських молодіжних груп, була подібною до ідеологічних штампів, що їх сповідували російські маріонетки в Україні: вони прагнули боротися з «фашизмом», запобігти нібито експортованим із Заходу революціям та спробам зміни режиму і мали параноїдальний страх перед «іноземними агентами», які буцімто чекали на першу-ліпшу нагоду, аби скористатися слабкістю Росії. На зміну потягу до свободи кінця 1980-х — початку 1990-х років прийшли страх і очікування неминучої катастрофи[673]. Такі почуття частіше давалися взнаки серед націоналістично налаштованих громадян РФ, ніж серед їхніх майбутніх союзників на сході України. Ґіркіна не цікавив споживчий матеріалізм — для нього загарбання Криму, конфлікт на Донбасі та боротьба за «Новоросію» були «шансом Росії помститися за поразку в “холодній війні”»[674].

Націоналізм і ксенофобія, що культивувалися пропагандою Кремля та угруповань «ДНР» і «ЛНР», здобули широку аудиторію серед людей, які почувалися незадоволеними своїм життям, постраждалими і зубожілими внаслідок демонтажу комуністичної системи та постання ринкової економіки[675]. Схожим чином британці, які вважали себе аутсайдерами в соціально-економічному плані, та американські білі робітники, що відчували себе загроженими перед лицем глобалізації, мусульманських та латиноамериканських міграційних хвиль, у 2016 році мобілізувалися для голосування відповідно за вихід із Європейського Союзу та обрання президентом Дональда Трампа. Це не означає, що націоналістичний популізм у Росії, Україні, ЄС чи Сполучених Штатах обмежується тими, хто болісно пережив попередні суспільні зміни — йому можуть піддаватися і представники цілком забезпечених верств, як показала підтримка анексії Криму переважною більшістю російського середнього класу, включно з багатьма представниками ліберальної антипутінської опозиції.

Середній клас на Донбасі зазвичай демонстрував більш проукраїнські настрої, ніж представники робітничих верств і ті, хто вважав себе невдахою пострадянського періоду, загруз у ностальгії за СРСР і бачив у Росії сурогат втраченої радянської батьківщини[676]. Представники середнього класу віддають перевагу Україні, «позаяк вони ототожнюють себе із вільнішим політичним кліматом Європейського Союзу», що зовсім не приваблює тих, кому перехід від радянського соціалізму до капіталізму не приніс, як їм здавалося, нічого, крім матеріальних та моральних втрат[677].

Російські маріонетки рекрутують поповнення для своїх збройних формувань в економічно депресивних містах, мешканці яких покладаються на субсидії та соціальне забезпечення і де наявна велика кількість пенсіонерів. Кореспондентові “The Economist” Тіму Джуді впала в око різниця між «простими людьми», які підтримували російсько-сепаратистський альянс, і середнім класом, який цього не робив[678]. Представники середнього класу бували за межами Донбасу, часто