Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Коли надягали пов’язку, я спромігся боляче вкусити одного з санітарів. Той підскочив, зашипів, ударив мене. Пов’язку таки надягли. Я сподівався, що Зоненберг почне обробляти рану на нозі й у мене буде кілька хвилин. Я не замислювався, що далі. Головне — відтягнути страшний удар бодай на мить, на якусь дещицю часу.

— Та нічого, потім подивлюся! — закричав Зоненберг. Роздратувався «білий голуб». Знову схопив молот, глянув на мене поглядом, повним ненависті. — Все, Іване Карповичу, тепер точно все!

Замахнувся. Я заплющив очі, бо схоже було, що справді все.

— Що? — заверещав знову Зоненберг.

— Єрофій Кузьмич викликають!

— Зараз, дороблю операцію й зателефоную!

— Вони терміново сказали. Чекають.

— Я зараз зайнятий! Я на операції! — верещав Зоненберг.

— Вони сказали, щоб зараз підійшли, — бубонів під ніс якийсь переляканий санітар.

Лікар аж заревів.

— Ну добре! Але я зараз повернуся! Чуєте, Іване Карповичу, повернуся! За кілька хвилин! А поки уявляйте, що вам доведеться витримати.

Лікар поклав молот і пішов. Я відчув, як калаталося серце у грудях. Холодний піт на лобі. І радість. Не знаю чому, але я відчув, що не цього разу. Що якось мені вдасться врятуватися. І я знайду Анюту, я побачу Моніку. Дякую тобі, Господи, що змилувався! Дякую!

Я дуже гостро відчув, що хочу жити. Зоненберг повернувся хвилин за п’ять. Розчервонілий і невдоволений.

— Єрофій Кузьмич хоче бути присутнім при операції. Він зараз виїздить, нам доведеться почекати кілька годин, поки доїде. А потім я зроблю вам вогняне хрещення, і нікуди ви не дінетеся! Зроблю! — пообіцяв клятий лікар. — Поки відвезіть його до порожньої палати. Тримати закутим у кайдани, пов’язки з рота не знімати. Бо кожне його слово — то справжня отрута! Взагалі до палати не заходити! Бо цей хитрун і на мигах може обдурити!

Зоненберг зняв фартух і кудись пішов. Санітари все зробили, як він сказав, заперли мене в порожній палаті. Я лежав і гриз пов’язку. Думав, як би вплинути на старого Нікіфорова, щоб переконати не калічити мене. Дещо вигадав. Уже почало сутеніти, я подумав, що, може, керманич скопців і не доїде до «Білого Єрусалиму», бо ж дороги погані. Але на вулиці почулося іржання. Потім тупіт коней. Одразу кількох. Мабуть, проїхали лісом. Невдовзі по мене прийшли санітари. Потягли до операційної. Там я побачив Нікіфорова. Високого, дебелого, з великим, наче водою налитим, обличчям. Усі скопці вклонялися йому. Зоненберг теж.

— Ось він. Розшукував ту розпусницю, яка задурила голову Кіндратію, — доповів лікар.

— Точно він?

— Точно-точно. Паспорт при ньому був. І морда ж його відома з портретів.

— То це ви той сищик? — спитав Нікіфоров у мене. Але я ще не дожував пов’язки, тому відповісти не міг. Кормчий строго подивився, і хтось із санітарів умить зняв пов’язку.

— Я.

— Покійний Кіндратій захоплювався вашими побрехеньками. Думаю, через них і захворів на розпусту. Ви вбили мого сина. — Він подивився на мене з ненавистю. Такого повороту я не чекав. — Але я прощаю вас. І готовий буду прийняти вас до нашого корабля, коли ви очиститеся.

Він кивнув головою. Щілини очей над пухкими щоками.

— Я бачив Господа, — сказав я. — Розмовляв із ним.

— Що? — Зоненберг вирячився на мене. — Що?

— Він сказав, що обирає мене для нового заповіту. Що буде приходити до мене і диктувати нову книгу. Бо зараз людям потрібен новий заповіт.

— Він бреше! Театр влаштував! Цирк! Бреше! — кричав лікар, а я не звертав на нього уваги.

— Затремтіла земля від воєн і крові, розколеться вона навпіл, розпадеться на дві частини, і вийде з-під неї чудовисько страшне! — Говорив, вирячував очі й пускав слину. — Буде вбивати чудовисько всіх слабких духом, усіх нетвердих у вірі, всіх, хто загруз у розпусті, хто забруднився! Бо народжується людина білою і безневинною, а потім забруднюється, якщо не слідкує за собою, якщо ревно не підтримує чистоту! І будуть убиті всі сірі, і заплямовані, і чорні, залишаться на обличчі землі лише білі! Білі голуби зберуться у клини, наче птахи небесні, і полетять до раю, де чекатимуть їх янголи господні!

— Закрий рота! Не смій говорити про Господа, бузувіре! — заволав на мене Зоненберг.

— Мовчи! — гримнув на лікаря Нікіфоров. — Зберуться у клини і полетять? До раю?

— Так сказано мені було, — закивав я. — Багато-багато тих клинів.

— Сто сорок чотири тисячі праведників на небо підніметься, — кивнув Нікіфоров.

— Він дурить нас, обманює, він підступний! Хоче від вогняного хрещення втекти! Але не вийде, не вийде!

— Господь говорив зі мною і говоритиме ще. Так сказав він мені.

— Чому тобі? Чому сірому та брудному явився Господь, а не комусь із «білих голубів»? — спитав Зоненберг.

— А чому Євангелія дані були не апостолам, які Господа слухали, а простим людям?