Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Його правда, його правда, — кивнув Нікіфоров.

— Бреше він і... — почав було кричати Зоненберг, але побачив погляд керманича і затнувся. З ненавистю подивився на мене. І продовжив уже тихенько. — Може, і було йому видіння, може. Нехай. Зробимо йому вогняне хрещення, очистимо. А як буде ще видіння, він його знову розповість.

Зоненберг узяв молот.

— Почекаємо, — сказав Нікіфоров. — Віднесіть його до палати, одягніть, потім знову закуйте. А ти слухай, відчувай. Завтра розповіси, що дано тобі було. Зрозумів?

— Так. — Я закивав.

Керманич кивнув, мене підхопили санітари і понесли геть. Розкували. Тримали міцно, вшістьох. Одягли, закували. Залишили в ліжку. До самого ранку й на мить не заснув, вигадував, що говорити буду. Вигадував, повторював подумки. Крутився, стогнав, шепотів — якщо раптом дивилися за мною. Дещо вигадав. Тепер треба було розповісти добре. Вже вранці почув кроки в коридорі. Спочатку подумав, що по мене, але пробігли й не зупинилися. Зчинилася метушня. Я нічого не розумів і уважно прислухався. Аж ось прийшов до мене Нікіфоров. Сам-один. Подивився суворо.

— З князем Львовим знайомий? — спитав несподівано. Дивився за мною уважно, і тут треба було відповідати швидко і влучно. Про князя Львова я тільки знав, що той Тимчасовий уряд очолював, треба було щось інше вигадати.

— Особисто — ні, — відповів я. — Цього тижня обіцяно мені було аудієнцію. Там мусили і познайомитися.

— І для чого аудієнція? Про що балакати з тобою голові-міністру?

— Цього не можу сказати, державна таємниця, — збрехав я. Наосліп збрехав. Але тут що більше недомовок, то краще.

— Про нас щось збирався розвідати?

— Ні. Сюди я потрапив, бо попросили мене одну жінку знайти. Але виявилося, що вона не у вас.

— Співачку кляту, з ротом, розпуснішим за те, що між ніг у жінок? — скривився Нікіфоров.

— Я про справи свої волію не говорити, тим паче про нерозкриті, — відповів я, трохи отетерілий. Готувався про видіння божественні розповідати, а тут зовсім про інше мова. І незрозуміло, куди вів Нікіфоров. Але щось сталося, бо піт з чола втер і дихав важко. Мені б перейматися, а не йому.

— Отже, не про нас розвідував?

— Ні.

— Але ж розвідав.

— Не так я розвідував, як лікар Зоненберг патякав. Балакучий він, не переслухаєш. Я про співачку питав, а він усе про «Білий Єрусалим» теревенив.

— Ляпало! — скривився Нікіфоров. Очей з мене не зводив. — А ти оце що ж, уже вигадав, що писатимеш про нас?

— Не до вигадок, коли почистити тебе, наче бичка, збираються, — сказав я. Нікіфоров насупився.

— Не те рівняєш! Бичок! Із рабів та розпусників чистих людей робимо! — гримнув керманич.

— Воно по-вашому, може, і так, а по-моєму — як я сказав.

— Поки не думав, але потім же навигадуєш?

— Та важко про таке писати, бо не повірить ніхто, — скривився я. — Про скопців чули і знають, але всі ж думають, що то дикі люди, потайки по підвалах себе калічать. А тут лікарня ціла, лікар, поруч зі столицею! Скажуть читачі, що забрехався Іван Карпович. А мені ж дуже важливо довіру зберігати. Як щось дуже вже на голову не налазить, краще оминути.

Нікіфоров не відводив від мене погляду.

— Ну, добре, — кивнув він і вийшов.

Мені залишалося лише чекати. Дуже швидко прийшли санітари. Спочатку відв’язали мене від ліжка, потім зняли кайдани. Усе мовчки. Я теж нічого не говорив, бо не знав, як це все зрозуміти. Мені принесли одяг. Паспорт і гаманець із грошима на місці, браунінг теж, щоправда без набоїв.

— Ходімо, — сказав один із санітарів.

Вивели мене на вулицю, повели до воріт. Дорогою мене перестрів лікар Зоненберг. Дивився на мене з ненавистю, та стримувався. Кивнув, і санітари відійшли.

— Ну що ж, Іване Карповичу, не пощастило вам. Але знайте, що в будь-який час ви можете звернутися до нас і отримати звільнення від тілесного рабства.

— Дякую, — кивнув я.

— Пам’ятайте нас. Щодня пам’ятайте: якщо ви хоч де-небудь згадаєте про «Білий Єрусалим», про наш корабель чи керманича, ми вас знищимо!

— А ви казали, що «білі голуби» позбавлені ненависті й не здатні до насильницьких дій, — здивувався я.

— Але ми готові захищати корабель і своїх братів та сестер! — Зоненберг аж чоботом тупнув. — А тепер ідіть, Іване Карповичу.

І не наробіть дурниць. Інакше ми вирішимо, що ви хворі, Іване Карповичу, і муситимемо вас лікувати. Тоді не минути вам вогняного хрещення!

— Дякую, лікарю, за ці теплі слова.

— Ідіть геть! — Він показав на ворота. І я пішов. На м’яких, наче ватяних ногах. Я геть нічого не розумів, окрім того, здається,