Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Іване Карповичу, ну нарешті! Швиденько, генерал вас чекає! — сказав мені Василь Петрович Самсонов, що стояв поруч і тримав поводи двох забрьоханих коней.

— Ви?

— Сідайте, і їдьмо! Вас хоче терміново бачити сам князь Львові — суворо сказав Самсонов і поліз на коня.

— Так, звісно! — кивнув я і миттю опинився в сідлі. Ми рушили.

— Ви щось зовсім блідий, Іване Карповичу, — сказав Самсонов, коли ми трохи від’їхали.

— Господи, Василю Петровичу, як ви тут опинилися?

— Та як. Не подобалася мені ця лікарня. Я вирішив почекати вас на дорозі, щоб переконатися, що ви повернетеся. А ви не повернулися. До того ж сам Нікіфоров поїхав до «Білого Єрусалиму». Це теж мені не сподобалося. Я ще почекав до ранку, замерз страшенно. А коли ви й до ранку не повернулися, вирішив, що вас треба виручати.

— І як вам це вдалося?

— Брехнею, Іване Карповичу. Брехати — гріх, але ж заради порятунку можна. Чи не так? Я взяв коней, проїхав лісом до «Білого Єрусалиму» і збрехав, що я, посланець генерала Толбухіна, маю наказ привезти вас до Петрограда на зустріч із князем Львовим. Мовляв, сам генерал на авто застряв у лісі, тому надіслав мене. Я молив Бога, щоб ці гироди не встигли вам зробити шкоди. Бачу, що встиг. Ось сюди, повертайте, тут є стежина.

Ми заїхали в ліс, проїхали зовсім трохи, а потім я зупинив коня, зліз, сів на повалене дерево і затремтів, наче в мене лихоманка була.

— Господи, Іване Карповичу, що з вами? — спитав переляканий Самсонов.

— У в-в-в-вас н-н-н-н-не м-м-м-м-має ал-л-л-л-коголю? — спитав я. Весь скрутився.

— Є. Небагато, я ж уночі грівся, але є! — Самсонов подав мені флягу, а я її втримати не міг, так трусило. Аж коні почали форкати, перелякані моєю поведінкою.

— П-п-п-п-потримайте, — попросив я. І пив із рук мого рятівника. Горілку. Два дебелих ковтки.

— Господи, що вони з вами зробили? — спитав Самсонов, який схопив повід, тримав коней і з жахом дивився на мене. А я ж бачив перед очима молот і відчував металевий холод ковадла.

Довелося почекати кілька хвилин, поки тремтіння трохи вгамувалося. Я підвівся.

— Їдьмо! — сказав Самсонову.

І ми поїхали. Він більше нічого не питав, я теж мовчав аж до околиць Петрограда. Там я віддав більшу частину грошей, які при мені були.

— Ні, що ви, я не братиму! — образився старий поліцейський.

— Братимете. Ви врятували мені життя, я просто змушений бути щедрим.

— Врятував життя? Вони що, хотіли вас убити?

— Не питайте про те, що сталося. Від цього не буде користі. Про це треба забути.

— Забути? Хіба ви не будете мститися, хіба ви не спалите цей «Білий Єрусалим», як спалили барліг людожерів чи знищили село вбивць?

— Ні, я не стану цього робити. У мене просто немає часу. Я загрузаю у справах і що більше борсаюся, то більше відсуваюся від місця, де хотів би опинитися. Чорт із цим «Білим Єрусалимом». Мені треба знайти одну співачку, а потім їхати!

Ми повернули коней, я найняв візника, щоб їхати на вокзал, а Василь Петрович Самсонов попросився мене провести.

— Вам теж треба буде поїхати з Петрограда. Бо вас можуть шукати люди Нікіфорова. Грошей я дам, їдьте кудись на південь, у Ростов чи Ялту.

— А куди поїдете ви? — спитав Самсонов.

— Ще не знаю, але зараз з’ясую. — Я взяв із кишені п’ятак. — Орел — Єкатеринбург, решка — Царицин. Що б ви порадили?

— Царицин. У мене там товариш живе. Теж колишній поліцейський, зараз на пароплавах працює.

— Ну, тоді обійдемося без вказівок долі. Їду до Царицина!

— Можна, я з вами? — попросився Самсонов.

Ви б могли відмовити людині, яка тільки-но врятувала вам життя? Ну, добре, не життя, а дещо досить важливе в цьому житті. Отож-бо. Я не відмовив.

и вже сиділи у вагоні поїзда до Царицина, коли я вирішив поговорити з Василем Петровичем Самсоновим, щоб попередити його.

— У журналах та книжках мої пригоди виглядають яскраво й весело, але насправді вони повні поневірянь і небезпек, — сказав я. — Ви врятували мені життя, я ваш боржник, тому й погодився узяти вас із собою. Але серце в мене неспокійне, бо ж разом зі мною ви можете потрапити в халепу, а мені б