Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Іване Карповичу, я цілком розумію, що ви не дрібних шахраїв ловите, а серйозних злочинців, тому й справи у вас бувають небезпечні. — Самсонов задоволено усміхнувся.

— Не просто небезпечні, а смертельно небезпечні.

— І смертельно теж. Але, по-перше, Іване Карповичу, це ж не шістнадцятирічний підліток проситься до вас у справу, а дід, якому шістдесят два роки. Дід цей багато чого бачив, небезпеку теж бачив. Двічі мене рубали сокирою, чотири рази ножем шуряли, стріляли в мене взагалі багато, поцілили тричі, ну, і ще дріб’язок — душили, кастетом били, вилами намірялися. Тобто ціну небезпеки я знаю і не думаю, що буде у нас із вами легка поїздка на Волгу. Та вже якось викрутимося. Небезпек я не боюся, а боюся нудьги, коли немає чого робити, коли сидиш удома і розумієш, що нікому не потрібний. А так при справі я, вже веселіше. Ну, і щоб остаточно вас заспокоїти, скажу, що дітей у мене немає, дружини теж. Було два брати, померли, тепер сам я на світі. І смерть моя, якщо вже трапиться вона, нікому горя не завдасть. Помру — так помру, воно при справі померти краще, ніж залитися чи в зашморг полізти, як багато хто з колишніх служивих людей чинить. Ось так. А тепер розкажіть мені, будь ласка, подробиці, якщо можна.

Таїти не було чого, я все й розповів про Анюту. Мовляв, шукаю співачку викрадену, жодних слідів немає, є лише підозри, й серед підозрюваних — ось такий скотопромисловець Харламов, якого нам і треба перевірити.

— Може, він, а може, і не він, може, буде так, як із «Білим Єрусалимом» сталося. Непевна така справа, невідомо, в який бік і дивитися.

— Так, справа темна, — кивнув Самсонов.

Ми ще трохи побалакали і вляглися спати, бо їхати було довгенько. Я спочатку заснув, а серед ночі прокинувся від думок про викрадення Анюти. Вкотре міркував про це, те саме в голові пережовував, але нічого зрозуміти не міг. Тут іще й сум накотив, бо замість на захід плисти, їхав я на схід, подалі від доньки. Аж серце заболіло, і закректав я.

— Не спиться? — спитав у темряві Самсонов.

— Ні.

— Про справу думаєте?

— Про неї.

— Я теж. І ось що мені подумалося. У чому викрадачі пані Анетту повезли?

— Та чи в екіпажі, чи в авто.

— Ні, то Одесою возили чи в екіпажі, чи в авто. А далі? Якщо до Царицина везти або взагалі до Єкатеринбурга, возом чи авто не довезеш. Це тільки потягом треба. А як у потязі сховати викрадену, щоб не бачили її?

— Ну, так, навіть якщо купе окреме, все одно ж сховати важко. Та ще й на кілька днів!

— Значить, щось інше вигадати мусили.

— А що як окремий вагон найняли? Бувають же такі в людей багатих, яким не хочеться з посполитими їздити!

— Може, і так, — погодився Самсонов.

— Перевіримо! — Я підхопився, вдягся, побіг питати, коли наступна станція. Там дав телеграму до Одеси. Попросив Бориса на вокзалі дізнатися, чи не приїздили окремі вагони, а якщо так, то кому належали.

Забіг у вагон, попросив коньяку й чарок. Приніс їх вагонник.

— Давайте, Василю Петровичу, вип’ємо, бо, може, схопили і взяли ми слід.

— Чи варто поспішати радіти?

— Варто. Бо хоч щось може бути! — запевнив я, ми випили й почали балакати. — Спати хочете?

— Ні, Іване Карповичу, не спиться мені останнім часом. Вляжуся, очі заплющу, а сну й крихти немає. Лежу, ворочаюся, потім підведуся, чайник поставлю, покурю, пригоди ваші почитаю. Якщо під ранок засну, то й добре. Думаю, від неробства це. Аби бігав днями, а не вдома сидів, то й спав би краще.

— Може, і так, — погодився я. — Від неробства і настрій поганий, і сну немає, і сум бере. Страшна справа неробство. Не розумію я людей, які люблять лінуватися. Та якщо я до обіду в ліжку пролежу, в мене голова заболить! А є люди, які б лежали і лежали!

— Це тому, Іване Карповичу, що служаки ми з вами. Звикли до служби, бігати звикли, і нам інше життя не личить.

Ото за такими розмовами прибули ми до Царицина, де Самсонов пішов шукати свого знайомого, а я відвідав поштамт. Уже надійшла відповідь від Бориса, який повідомив, що в день викрадення Анюти на вокзалі в Одесі не стояло жодного особистого вагона. Один вагон відбув за два дні до пограбування, другий прибув за три дні після. Ось і все. Я попросив дізнатися ще й про сусідні станції. Анюту могли вивезти за місто, а там уже посадити в поїзд. Вийшов почекати до центрального входу. Був із вусами і в окулярах, щоб часом не впізнали. Помітив натовп, людей двісті, на чолі з чоловіком у чернецькому вбранні. Чоловік кричав про розбещення молоді і гріх. Натовп дружно йому відповідав. У руках у декого була бруківка, виламані штахетини, а то й сокири. Поліція на цей безлад уваги чомусь не звертала.

— А хто це? — спитав я у візника, що курив поруч і теж дивився на натовп.

— Це отець Іліодор, боєць наш, — задоволено відповів візник.