Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Боєць?

— Ага, нечисть різноманітну виводить. Спершу німців тут бив, потім жидів. Потім магометан нечестивих. Наших людей захищає, а нечисть усіляку — до нігтя!

— А зараз що?

— Пішли театр Солонця громити.

— За що?

— Бо там хвільми розпусні показують. Молодь псують, послаблюють православний люд, щоби ми німцю війну програли. Може, відвезти кудись?

— Поки не треба, товариша чекаю. — Я пішов на станцію, поговорив із залізничниками. Спитав, чи були тут особисті вагони. Сказали, що приїздили, а місцевих не було. Якось так виходило, що зарано ми з Самсоновим коньяк пили.

Знову вийшов я до входу, побачив товариша мого.

— Їдьмо, знайшов я знайомого, — сказав чомусь сумний Самсонов. Ми сіли до візника, якраз того, що про Іліодора розповідав, і рушили. Я подивився на Самсонова, хотів дізнатися, чому засумував він. Але Василь Петрович кивнув на візника, і ми мовчали, аж поки не приїхали на берег Волги. Велика ж річка — що вже Дніпро здоровенний, а ця ще ширша буде. Але мені не до річки було.

— Що сталося?

— Та зараз послухаєте. Ходімо, — сказав Самсонов, а сам аж зблід.

Він повів мене вулицею, частенько озирався.

— Спокійно, Василю Петровичу, не слідкує ніхто за нами, я за цим дивлюся.

— Дуже погано говорять про цього Харламова, — зітхнув мій товариш.

— Якщо ризиковано, то ви їдьте. Це моя справа, я і займатимуся.

— Та не про те йдеться, Іване Карповичу. З вами я, це вирішено.

Ми пройшли кілька кварталів, повернули від Волги, зайшли в підвал триповерхового будинку. Там кілька кімнат було. В одну, з окремим входом, ми зайшли. З нами привітався чоловік віком десь як Самсонов, дуже хворий. Блідий, ледь підняв руку з ліжка, кахикав, наче роздирало його.

— Ось мій товариш, — відрекомендував мене Самсонов і показав на господаря. — А це мій колишній колега з розшукової поліції.

Ми кивнули один одному.

— Отже, цікавий нам скотопромисловець Харламов, розкажи, що про нього знаєш, — попросив Самсонов. Господар аж зашипів.

— Тихо ти, тихо! Пошепки кажи!

Скривився і знову закахикав. Схоже, хворів на туберкульоз, і місце в темному сирому підвалі йому для життя не годилося. Але кращого не мав.

— Не знаю, навіщо він вам потрібен, але краще з ним справ не заводити. Ціле місто в руці тримає. І не тільки місто, а й усю ріку від Астрахані до Нижнього, весь степ між Волгою та Уралом! Перший багатій у повіті, й у всій Саратовській губернії не останній. А губернія заможна!

— І з чого багатий він такий став?

— Починав із худоби. Купував у козаків уральських, а також у орд киргизів-кайсаків, після чого перепродував до Нижнього. Потім став до Москви возити, до самого Петербурга. Де народу сила, м’яса всім хочеться. Але таких, як Харлам, — його всі Харламом звуть, а не Харламовим, — багато було. Він вигадав одного року всі вагони для перевезення худоби винайняти. На залізниці не схотіли одному всі вагони здавати. Тим паче Харлам знижку вимагав. А потім у голови правління Волго-Донської залізниці будинок пограбували. Голова, німець, із дому з’їхав, родину до Москви відправив, але вагони не віддавав. У поліцію поскаржився, Харлама арештували. Хлопці мені розповідали, що вже тоді при ньому було кілька зарізяк, яких він у Персії з рабства викупив і зробив охоронцями. При зброї були, але Харлам наказав здатися. А потім прискочив сам німець, сказав, що помилився, жодних претензій до Харлама немає, а він готовий укласти договір про передачу вагонів. Ось так!

Господар захлинувся кашлем. Я почекав, потім спитав:

— І чого ж німець позадкував?

— Та кажуть, що якось прийшов він до свого кабінету, а там на столі голова ляльки лежить.

— Ляльки?

— Так, улюбленої ляльки його доньки, яка в Москві була. Хтось пробрався в будинок, відрізав ляльці голову і до Царицина привіз! Ось такий цей Харлам був!

— Так він же у в’язниці сидів!

— Він — так, а ось Митрофан Сковородников — ні.

— Що за Митрофан?

— Права рука Харлама. Колишній контрабандист. Хвалинським морем до Персії плавав. Як треба купцям в обхід митниці товар провезти, до Митрофана зверталися. Він возив. Бувало, що повезе й не довезе — мовляв, прикордонники спіймали. Насправді ж собі товар забирав і перепродував. Покрекчуть купці, але знову по допомогу звертаються, бо в Митрофана один раз із п’яти невдалий, а в інших кожен другий. Добре заробляв, але знахабнів. Мало що частіше став купців дурити, так іще й нікому більше плавати не давав. Змовилися купці, найняли туркменів, ті схопили Митрофана на березі, в пустелю відвезли й зарили зі зв’язаними руками та ногами. Там би йому і гинути, але якось зміг вилізти. Кілька днів біг, поки підібрали його кочовики. Відгодували трохи і перетворили на раба, щетини підпустили.

— Це як?

— Щоб раб не втік, панахають йому п’яти на ногах ножем, сиплють у рани щетину кінську. Потім бинтують і не дають із тиждень ходити, чекають, поки загоїться.