Читати книгу - "Українське письменство"

Звичайно, випускаючи статтю під час ювілейних свят 1913 р., тобто через 10 років після першого її надрукування, автор мусив поробити зміни і доповнення і взяти на увагу факти літературного розвою ювілята з 1903—1913 р.

Проте використання нових творів не можна визнати цілком задовольняючим. З нових творів Франка автор торкнувся головним чином «Мойсея», трохи — «Великого шуму» (повісті — як для Франка — не особливо сильної) і зовсім полишив на боці «Semper tiro» — найкращий збірник лірики, найбільш викінчений по формі, різноманітний змістом і найцінніший, в смислі характеристики світогляду Франка.

Щодо змісту книжки Єфремова, то в ній можна намітити дві частини. Перша обіймає глави І—V (сторінки 1—77) і являється спробою «літературної», як каже автор, біографії Франка. Друга (стор. 77—203) дає характеристику основних мотивів його творчості.

Біографія Франка, викладена на перших 70 сторінках, розглядає особу і життя Франка на тлі громадського і літературного руху Галичини. «Складати життєпис такого діяча, як Франко — це все одно, що писати історію духовного розвитку Галичини за останні десятиліття», — говорить д. Єфремов і в дальшому викладі неуклонно показує нитки, що в’яжуть ювілята з настроями галицької молоді 70 років, цієї, по його виразу, «переломової» доби в житті закордонної України. Зовнішнім фактам одведено місце другорядне. Д. Єфремов бере лише те головніше, що може бути тим чи іншим станом духовного розвитку Франка, — причім дуже зручно користується авторськими посвідченнями з таких, безперечно, автобіографічних оповідань, як «Малий Мирон», «Борис Граб» etc.

В частині, присвяченій характеристиці художнього надбання Франка, д. Єфремов спиняється на тих повістях і на тих збірниках поезій, котрі малюють побут робітників («Бориславські оповідання») або селян («Перехресні стежки»), показують громадські змагання тих груп, до яких автор належав, і, тонко аналізуючи образи і становища, покликані до життя творчою рукою художника, приходить до висновку, що Франко є — поет боротьби. Д. Єфремов викладає так легко і так переконуюче, що спочатку не помічаєш односторонності його характеристики, і тільки потім приходиш до висновку, що творчість Франка вийшла у нього однобокою. Франко — повістяр натуралістичної школи (в дусі Золя), Франко — поет-громадянин близькі йому і зрозумілі. На сих двох сторонах літературної продукції ювілята він і спинився. Але єсть ще третя сторона в творчості Франка — це його особиста, часто інтимна лірика, лірика «Зів’ялого листя», останніх розділів «Semper tiro».

В ліриці найбільшого нашого поета — після шевченківської доби — завше яскраво звучали дві ноти. Одна — це бадьорий оптимізм «сина народа», віра в «щасливий день по ночі щастя й мук», в «силу духа і день воскресний повстання» народу. Цей бадьорий взагалі настрій свідомого своєї мети борця, при тому не рядового, не пересічного (як «Хлібороб» Грінченка), а борця передового, а інколи й вождя, перед котрим одкриті широкі горизонти, — проймає чудових «Каменярів», написаних в самім початку літературної діяльності і чується в поезіях останнього часу («Конквістадори», «Вийшла в поле руська сила», пролог до «Мойсея»).

Але разом з таким настроєм, що випливає з пізнання житєвих обставин, серце Франка широко одкрите жалощам і сумнівам, що коріняться в суб’єктивній оцінці своїх власних сил. Сумнів у собі, сором за себе — це другий мотив, друга (мінорна) нота, що поруч з першою і в такій самій мірі, як перша, проходить через усі поетичні твори Франка і особливо яскраво виявляється в «Буркутських стансах» («Ох, розстроєна скрипка, розстроєна») в «Мойсеї», в чудеснім плачі «На ріках Вавилонських» («На ріці Вавилонській і я там сидів»)…

От оця боротьба з собою, недовір’я до себе, щемлячий біль серця, — настрої, що дали психологічну основу для таких поем, як «Поєдинок», «Похорон», і єсть те нове, що вніс Франко в скарбницю світової лірики і що робить його великим поетом.

І якраз ці мотиви лірики Франка д. Єфремов обминає; а коли й спиняється часом на них, то робить це побіжно і неуважно, не показуючи дійсної глибини автора, якого сам дуже цінить.

Так, він не спиняється зовсім на аналізі «Зів’ялого листя», «Днів журби» (тоді як першій збірці «З вершин і низин» віддає дуже багато уваги), — словом, всіх тих поезій, де перед нами встає постать людини глибокої і талановитої, але «пошарпаної сумнівами, битої стидом».

Правда, сам Франко не надавав ніякого значення цим мотивам своєї лірики. Він писав: