Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А потім хапаю. Тонкий ланцюжок затиснутий у мене між пальцями. Срібне око дивиться здивовано й весело і раптом підморгує...
І з’являється сонце.
* * *Намацавши ногами мулисте дно, я вибралася на берег — мокра, в облиплому одязі — і впала на цупку траву біля моста. Руки були вимащені травою й глиною. З правого кулака звисав ланцюжок. Я довго не наважувалася розтиснути долоню — ану ж там нічого немає і я знову провалюся в кошмари?
Але він був. Забруднений тванню, але від цього не менш світлий. Веселе срібне око — амулет.
— Тату, дякую...
Я звелася на ліктях. Сіла й озирнулася. Слід збаламученої твані позначав мою дорогу з річки. Поверхня здавалася спокійною, тільки вири крутилися, ніби чорні грамплатівки, затягуючи на дно друзки й дрібне плавуче сміття.
Це було те саме місце — і за десять минулих років воно анітрохи не змінилося. Так само погойдувався очерет на протилежному березі, так само ковзали біля берега водомірки...
— Тату?
Нікого не було поруч, жодної живої душі — до того моменту, як коло в’їзду на міст зупинилися білі «Жигулі» і дядько в робочій спецівці подивився на мене згори зі страхом:
— Агов, ти як? Підвезти, може, помогти?
Я похитала головою й розсміялася. Він вирішив, напевно, що я божевільна.
* * *Мій телефон потонув, грошей не було, межи мною й Москвою лежали тисячі кілометрів. Бігцем, висихаючи й гріючись на ходу, я добралася до селища й майже відразу знайшла пошту.
— Мені подзвонити, будь ласка!
Тіточка за стойкою подивилась на мене, як на привида. Більше на пошті нікого не було — пахло сургучем, клеєм і гумою, бо крім конвертів і листівок тут продавалися калоші, пластикові лійки та інші предмети першої потреби.
— Мені треба подзвонити в Москву! У вас є міжміський зв’язок?
— Перша кабінка, — сказала тіточка. Тутешнім кабінкам було не менше як півстоліття — дерев’яні, потемніли од віку, з величезними залізними таксофонами всередині.
Я зачинила за собою скрипучі двері і напам’ять набрала послідовність цифр. І пішов виклик; ниточка простяглася по заритих у землю кабелях і крізь навколоземний простір, від супутника до супутника на орбіті, потяглася до міста, про яке я не знала точно, живе воно чи вже ні...
— Алло? — закричав знайомий голос, здається, зовсім поруч. — Хто це? Хто дзвонить?!
— Я люблю тебе, Єгоре, — сказала я у важку старовинну слухавку.
Поштарка, звісно, підслухувала під дверима. Поява промоклої до кісток дівчини, яка хоче подзвонити в Москву, обіцяла незабутнє реаліті-шоу. «Я люблю тебе, Єгоре», — почула поштарка і, як людина добросерда й сентиментальна, з трепетним серцем приготувалася слухати далі.
Але в будці запала тиша. Ніхто більше не зізнавався в любові, не схлипував і навіть не дихав. Стривожившись, поштарка просунула носа у відчинені двері...
Трубка висіла на дроті, ледь чутно попискуючи гудками, а на темній дерев’яній стіні танув малюнок, нанесений сріблястою фарбою з балончика. Поштарка хотіла обуритися, але малюнок одразу зник, не залишивши по собі й сліду.
* * *У підземеллі з кожною секундою холоднішало, але це був звичайний мороз, чистий. Це був холод зими й снігу, Нового року, лижні й ковзанки. Брудні патьоки на стінах змінилися святковими зимовими блискітками. Там, де був портал, сяяла інеєм незаймана гладенька стіна.
Єгор цілував мене й намагався зігріти диханням:
— Тобі не можна... мокрий одяг... пневмонія...
Інструктор мовчки кинув нам куфайки — і Єгорові, й мені. Піпл стояв, задерши голову, і глибоко дихав зі щасливим і спокійним обличчям. Ліза завмерла, уткнувшись у Гришине плече. Слова втратили сенс — хвилин на п’ятнадцять щонайменше.
Льоша сидів на стільці Інструктора, розглядаючи долоні. Зір вертався до нього поступово, і він здавався значно розгубленішим, ніж раніше, під час смертельної небезпеки.
Охоронці зводилися з підлоги, підсліпувато оглядалися, опираючись один на одного, брели до своїх місць. Інструктор клопотався, підкладав під розвалений стіл цеглу замість ніжок, пробував, чи надійні старезні табурети, квапливо збирав кісточки доміно. Було багато зіпсованих, оплавлених, деякі розкололися надвоє.
— Нехай, — сказав дядько Толя, розглядаючи розколоту кісточку. — Ми люди бувалі, що нам... Годиться!
Інструктор поміняв лампочку, що звисала з крученого шнура над столом, і охоронці неквапливо розклали кісточки на столі.
— Я вам інші принесу, — вирвалося в мене. — Я принесу вам нове доміно, значно краще за це!
Вони повернули голови зовсім синхронно, як одна людина, і подивилися з недовірою.
— А хочете, я принесу вам... «Монополію»? Або іншу настільну гру? — сама не знаю, хто мене тяг за язика, просто хотілося зробити цим трьом істотам щось приємне. — Ігор тепер багато... Хочете «Каркассон»? «Зіллєварство» чи «Мафію»?
Усі троє одночасно всміхнулися. Усмішки були різні: Серго всміхався сором’язливо, Іван Іванович — стримано, дядько Толя — широко й щиро.
— Спасибі, дитинко, — сказав дядько
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темний світ. Рівновага», після закриття браузера.