Читати книгу - "Ярославна"

Тільки казала потерпілим:

– Ой, гой єси, добрий молодцю, дивись мені в очі і слухай мене. Зараз я буду вирізати гостряк стріли. Застряг він, зараза, глибоко у м’ясі твому. Та ще й загнутий. Але вийму його. Ще такої стріли не зробили, з якою б не могла впоратись Явдошка. А ти не бійся, добрий молодцю, боліти, як пошепчу, не буде – це я тобі кажу, Явдошка, котра добра відьма…

І – диво, – коли ножем виколупувала гостряк стріли, поранені дивувалися: а й справді не болить. Наче вона ту стрілу з дерева виймала.

Вийнявши гостряк, Явдошка «посилала» його назад до тих, хто його «прислав сюди», плювала на рану, пальцем розтирала слину, кажучи:

– Теперечки ніяка нечисть до твоєї ранки, добрий молодцю, вже не пристане. Хай вона до безбожних половців пристає!

Кров сочилася, але добра відьма швидко її умовляла:

– Калиновим мостом ішли три сестри: Калина, Малина і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки пропускати, одна ріка водяная, друга ріка огняная, третя ріка кров’яная. Водяною огонь заливати, кров’яною кров унімати…

І – диво – кров з рани відразу ж переставала текти.

– Хай вона у тих безбожних супостатів тече й не перестає! А ти, добрий молодцю, замотай ранку тим, що відірвеш від подолу сорочки, і йди до заборола та займай там своє місце і пускай стріли в безбожних половців. І буде тобі від Бога і люду нашого дяка, а половцям буде урон великий.

І дріботіла валом туди, де її вже чекали поранені чужинськими стрілами.

А дрібочучи, промовляла:

– На морі, на лукомор’ї стоїть дуб розложистий, барзо хороший: на тому дубі цариця Яриця. Будь же ти милосердна до Путивля, посилай три сестри: Марію-Полумарію, Анну-Полуанну, Лукер’ю-Полулукер’ю, нехай повиймають зуби половецької гадини – від польової, від трав’яної, від земляної, від водяної, від жовтопуза, від жовтобрюха, від хатньої і порятують з моєю поміччю рабів хрещених і граду Путивля – щоб ті супостати добра ніколи не мали, а щоби ми їх завжди перемагали і їхні зуби-стріли виймали і кров замовляли…

Ярославна була задоволена. Навіть собою, а городянами в першу чергу. На себе дивилася наче збоку, аж не вірячи, що це вона така – винахідлива та кмітлива. І вже навіть перестала боятися. Їй здавалося, що це не вона, а якась інша Ярославна, лише зовні схожа на неї, але хитра, відчайдушна і не ляклива.

Городяни нарешті повірили: Кзак не візьме їхній град, як вони й далі так будуть оборонятися.

Кзак таки скуштував облизня. І нагодувала його ним вона, Єфросинія Ярославна, вкупі, звичайно, з городянами.

Шкода тільки, що в неї мало воїнів – дуже мало, – а то можна було б вночі зробити вилазку і добряче поколошкати незваних гостей. Щоб затямили!

Але вийшло й так добре: затямили!

І таки схопили облизня, якщо почали ладнатися до відступу.

Простіше – до втечі. Під свист і улюлюкання городян.

– Приходьте ще! – кричали їм з валів. – Ми вас ще краще зустрінемо!

– І передавайте привіт вашому ханові, Козі, чи як він там у вас, від нашої княгині, від Ярославни!..

Та гіршими половців виявилися свої. Чужинці як на долоні – та вони й не ховалися, не маскувалися під своїх доброзичливців. Бо вони – вороги.

А ось свої, маскуючись, під… своїх, ледь було не натворили лиха.

З ними Ярославні було тяжкіше, як із кочовиками, бо вперше зустрілася з підступом та зрадою. Тим більше, що своїх поганих – воістину погані! – очолив не хто інший, як рідний брат. От уже чого не чекала княгиня в найтрудніші дні, так це повірити, що свої можуть зрадити і нанести їй у спину удар. І це в місті, яке оточене ворогом, який міг у нього увірватися.

Рідний брат навіть на це пішов. Той братан, який, прибившись до Новгород-Сіверського, ласкаво-ніжно співав їй: «Сестронько, прийми, прихисти і заступися, мене рідний отець вигнав з дому…»

Володимир багнув княжої влади – будь-де і будь-якими засобами її дістати, аби лишень то була княжа влада. І вирішив її захопити в Путивлі. А сестру, якщо стане на переп’ят, – можна буде і в монастир відправити. Вбивати її Володимир не збирався, але й терпіти її, якщо вона чинитиме йому спротив, теж…

– Мене звати Володимир…

– Як звати мого брата, я ще не забула, – стримано відповіла Ярославна, зовні спокійно, а в самої тенькнуло серце – що він задумав?

– Во-ло-ди-мир, – протягнув він якось аж загрозливо, виділяючи кожен склад свого імені. – Запам’ятай, – о боги, який він, виявляється, жорстокий! – Володимир! Що означає – великий. Владар! Або ще – владар миру. І я стану ним – владарем!

Вона все зрозуміла, лихі її передчуття почали справджуватися, але запитала напрочуд спокійно – сама дивуючись своєму спокою:

– І завойовувати світ ти вирішив почати із Сіверської землі Русі?

– З чогось же треба починати!

Ярославна обхопила голову руками, застогнала.

– І хто б міг подумати, що мій брат…

– Годі скиглити, Прісько. Вона ж Фроська…

Це був той Володимир, гоноровий, жорстокий, послідовник Хама з Біблії. – Я – Єфросинія…

– Ха! – як він недобре ошкірився. – Фроська ти! Була і будеш. Та й хто ти нині? Жінка удільного князя, який уже не князь, а половецький раб!

– Мовчи! Не смій… каркати!

– Жінка раба, – кпинив він, рідний її брат; – о, боги! – Це сьогодні. А завтра ти – вдова. Ігор більше не повернеться на Русь. Якщо половці його сьогодні ще не прикінчили, то завтра прикінчать. Навряд чи київський князь чи який інший захоче викуповувати його з рабства. І владу на Сіверщині захопить інший князь. Який без князівства свого. А таких нині на Русі!.. Чужак, кажу, захопить, і тебе витурить з Сіверщини – не цяця ж ти яка. А я тобі не чужий. Я твій брат.

– Я теж думала, що ти мені, вибач, брат…

– Прісько, тримай язика! Бо я…

– Що… ти?

– Бо я можу й розгніватись. Не подивлюсь, що ти, як і я – з роду Ярослава Осмомисла. Подумай ліпше! Хіба краще буде,