Читати книгу - "Ярославна"

– Ігор повернеться…

– Блажен, хто вірує! Він Кончаків раб. Якщо ніхто не викупить, а його ніхто не викупить, Кончак його просто відправить до пращурів. Не повернеться твій Ігор. То для чого владу віддавати чужаку? Я твій брат. Мені сам Бог велів перейняти владу на Сіверщині. Вона буде належати нашому роду, роду Осмомислів Галицьких. А якщо відмовишся, потім будеш жалітися на себе. Буде каяття, та не буде вороття.

– Ти мене в монастир хочеш запроторити?

– Вгадала! – знову ошкірився він. – Але – не переймайся. В монастирі теж люди живуть. Побудеш черницею, якщо не хочеш бути княгинею при братові-князеві свому.

– Батько витурив тебе з Галича, і ти вирішив…

– Так, на Сіверщині стати князем. Воно не таке славетне, як Галицьке, але на перших порах згодиться. А там… там видно буде.

– Видно не буде, брате мій, котрий Володимир Осмомисл… Буде пітьма. У тебе. У вічу і в душі. Якщо здійсниш задумане. Отямся, брате! Поки що брате. Те, що ти задумав…

– Ти мені… погрожуєш? Удова князя-раба, га?

– Кажу істину. Те, що ти замислив – великий гріх. Ні чернігівський князь, ні київський цього так не залишать. І на князівстві, яке ти хочеш підступом захопити, тебе не утвердять. А Ольговичі, до роду яких належить Ігор, ще при силі і владі. Вони тебе…

– Не лякай, бо я вже ляканий. А затвердять чи ні – мій клопіт. А ти, Прісько… Вибач, Єфросиніє, іди до народу, він уже збирається біля терему. І скажи: князь Ігор, ідучи на половців, передав княжу владу мені. Як твоєму братові, а своєму шуряку.

– У нього рідні серед Ольговичів багато.

– Але він все одно передав владу мені. Ігор загинув, погубивши дружину. Тепер у Путивлі князем я стаю. І хай попи мене хутчій благословлять. Тільки не забудь оголосити: князь Ігор, ідучи в Степ, передав мені владу.

– І право безчинствувати серед дівчат?

– То – невинні забавки. Я ж молодий і люблю дівчат. Як, між іншим, і мій батько. Жінки й вина – то єдина наша радість у цьому світі.

А ще – влада. На цьому ми, Осмомисли, й тримаємось. Та годі балачок. Іди до народу і поклянись: князь Ігор мені передав владу. Шуряку свому, а твоєму братові. І бояри, і народ тобі повірять. А я залишу тебе княгинею. Може, навіть, і співправителькою. Якщо будеш вумна. Тобі повірять, і попи мене благословлять. А там… Там, кажу, видно буде.

– Видно ніколи не буде. Тебе чекає тьма!

– Ти знову своєї заспівала? В монастир хочеш – під міцні запори? Так це я в один мент вчиню. У мене велика підтримка во граді. Багато бояр мене підтримують і мене хочуть бачити князем. А чернь… Людішки… Вони, як отара – підуть туди, куди поженуть їх пастухи. Востаннє кажу: зважуйся. Поки я добрий. Завтра буде пізно. Як не скажеш так, як я тобі велю, завтра твоя доля піде шкереберть. Хоч ти й сестра моя. Ось так, Прісечко. Чи то пак, Єфросиніє…

За ним і справді були бояри. Тільки небагато їх знайшлося. Та ще кілька їхніх прихильників-крикунів… Які мають на майдані викричати Володимира на князювання. Якщо, звісно, княгиня підтвердить: так, князь Ігор, ідучи на половців, владу в Путивлі насправді передав не їй, жінці своїй, а йому, братові її і його шуряку…

– Що ж, така моя доля, – раптом покірно мовила княгиня.

– То йдемо до народу? – враз ожив і аж подобрів Володимир. – Га, сестронько, га?

– Підемо, братику, – в тон йому відповіла княгиня.

Легкої іронії в її словах він не відчув.

– Нарешті! – полегшено зітхнув Володимир. – Давно б пора так. І – не переймайся. Гірше буде, як владу захопить чужий. А я, як-не-як, а брат твій.

– От іменно: як-не-як, а брат…

Біля княжого терема, де зібрався народ, вже кипіли пристрасті.

Бояри стояли осторонь. Двома купками. Меншою і більшою. Одна – менша, – це ті, що за Володимира, вирішила про себе княгиня, і більша – ті, які не пристали на його вимоги. Чи ще вагаються, вичікуючи, як воно повернеться, у який бік повіє вітер.

У натовпі шастали-шмигали боярські крикуни і підбурювали народ:

– Кричіть, яко оглашенні: Володимира, мовляв, на князівство! Волимо Володимира князем Путивля!!.

Народ поки що мовчав.

Як тільки Ярославна вийшла з терема (Володимир вертівся мало не запобігливо перед нею, і з його уст тільки й злітало: «Сестронько… Сестронько…»), воїни відразу ж взяли княгиню під свій захист. Володимира відтіснили.

– Люди Путивля, – кричав Володимир, все так же вертячись в’юном. – Слухайте, що вам скаже княгиня Єфросинія. А як вона скаже, такечки воно й буде!

Ярославна мовчала – чи з духом збиралася, чи ще не зважувалася.

Володимир вирішив прийти сестрі на поміч, тож закричав:

– Люди Путивля! Князь Ігор, ідучи походом до Дону, сказав княгині: владу княжу в Путивлі на час його відсутності передай свому братану, значить, а моєму шуряку. Чи не так, княгине? Підтвердь, сестронько, слова князя Ігоря.

Народ, який до того неспокійно вовтузився, враз затих. Всі дивилися на Ярославну, чекали, що вона скаже.

– Речи, речи, княгине, – підбадьорював Володимир. – Тут, як кажуть, усі свої. Чужих немає. Підтвердь слова князя Ігоря.

І Ярославна «підтвердила».

Зробила крок вперед (з обох боків неї стали дружинники при зброї), набрала побільше повітря в груди і крикнула – як з кручі у воду кинулася:

– Люди Путивля! Сіверці мої дорогі! Це я звертаюся до вас – ваша княгиня Єфросинія!

– Слухаємо тебе, Ярославно, слухаємо в оба вуха, – почулося з натовпу.

Бояри покашлювали в кулаки. Ті, що були за Володимира, почали випростуватися, гордовито бороди погладжували.

– Так, так, княгиня Єфросинія, – від збудження Володимир аж тупцювався на місці. – Слухайте, слухайте, що скаже моя сестронька.

– Твоя сестронька скаже ось що, братику мій. Люди Путивля! Прості і знатні! Князь Ігор, ідучи в похід, не передавав Володимиру княжої влади – я тому свідок. Володимир, брат мій, забаг її захопити живосилом – скориставшись відсутністю князя. Цей чоловік – показала на Володимира, – дурить вас. Він самозванець. Підбурює вас на гріх великий. Не слухайте його, люди Путивля. Ваш князь богом вам даний – Ігор Святославич. Він повернеться з походу, а вже як буде далі – його воля.

– Ти що – одуріла, Прісько?!. – Володимир тільки-но зробив було рух до Ярославни, як одні дружинники загородили йому дорогу, другі ж кинулись до нього. Ще через мить він стояв із скрученими позаду руками, ошаліло вертів головою і нічого не міг втямити.

– Прі-ісько,