Читати книгу - "Ярославна"

Натовп було захвилювався, але дружинники оголили мечі, і перед теремом відразу ж стало тихо. Бояри, які виступали за Володимира – їх було кілька, – миттєво пірнули в натовп – як їх і не було.

Крикуни, котрі галасували в натовпі, вмить затихли.

– Як велиш, княгине, вчинити із заколотником, так і вчинимо, – сказав старший Ярославні. – Слово твоє для нас – закон.

– Володимира, брата мого, який замахнувся на княжу владу, заперти в кліті – поки не повернеться князь Ігор. А вже він як скаже, так і буде. Всім іншим іти за мною. На вали. Половці ще не залишили нас у спокої, і наша лиха годинонька ще не минула.

Літопис Руський:

«Ігор же Святославич на ту пору був у Половцях і говорив: «Я по заслузі моїй зазнав біди. За повелінням твоїм, владико Господи, а не поганською одвагою, обломано силу рабів твоїх. Не жаль мені є за своє лиходійство прийняти всі біди, що їх я прийняв».

Сталося так, що Микола Карамзін – російський письменник, прозаїк, поет, критик, журналіст, видавець популярних журналів, історик, який працював в літературі більше сорока років, відомий широкій публіці лише як творець сентиментальної «Бідної Лізи». І це він автор головної книги «Історія держави Російської».

Отже, том III, розділ III «Історії держави Російської»:

«Князья Северские Игорь Новогородский (себто Ігор Святославич), брат его Всеволод Трубчевский и племянник их, не имев участия в победах Святослава, завидовали им и хотели еще важнейших; взяли у Ярослава Всеволодовича Черниговского так называемнх ковуев… и пошли к Дону.

…В первой битве россияне остались победителями, взяли стан неприятелей, их семейства; ликовали в завое-ванных вежах и говорили друг другу: «Что скажут теперь наши братья и Святослав Киевский? Они сражались с половцами, еще смотря на Переяславль, и не смели идти в их земли; а мы уже в ней, скоро будем за Доном и да-лее в странах приморских, где никогда не бывали отцы наши; истребим варваров и приобретем славу вечную». Сия гордость витязей мужественных, но малоопытных и неосторожных, имела для них самые гибельные следствия,… Почти никто не смог спастися: все легли на месте или с князьями были отведены в неволю. В России узнали о сем бедствии, случившемся на берегах Каялы… от некоторых купцов, там бывших: «Скажите в Киеве (говорили им половцы), что мы теперь можем обменяться пленниками».

Святослав Киевский… услышав печальную весть, залился слезами и сказал: «Я жаловался на легкомыслие Игоря: теперь еще более жалуюсь на его злосчастие».

Незнано достовірно, чи великий Київський князь, який все ж таки бодай номінально був старшим на Русі, почувши про поразку Ігоря Сіверського, удільного князя, справді «залился слезами», як у Карамзіна, воїном Святослав був, а не сентиментальною тіточкою, але то правда, що він з жалем сказав: «Я скаржився на легковажність Ігоря» (це за самовільний його похід у Степ), тепер «ще більше скаржуся на його лиху долю». Мається на увазі в полоні у половців.

Ігорю він все ж вірив і не бачив у ньому ворога Русі – молодецтво все це, бажання прославитись відомстило. (Як пізніше на Русі казатимуть: підвело під монастир). Тож намагався хоч якось допомогти злощасному удільному князеві, який, погубивши військо, сам опинився в полоні, а коли половці ринулись на порубіжжя Русі, захистив її своїм військом.

Далі історик пише (сцена втечі Ігоря з полону), що Ігор летить на швидкому коні до кордонів батьківщини, стріляючи гусей і лебедів для своєї їжі. (У ті часи й пізніше лебідь вважався їстівним птахом, смачною дичиною – В.Ч.) Стомивши коня, сідає на човен і пливе Дінцем у Росію. (Довго ж бідолашному князеві доведеться пливти Дінцем в Росію, бо вона з’явиться лише через півтисячі літ, замість Московської Русі – В.Ч.).

Так чорним по білому й написано: «Утомив коня, садится на ладью и плывет Донцом в Россию» (глава VII, т. IIІ).[42]

Тут мова – нагадаю – йде про 1185 рік, тоді ж назва Росія з’явилася лише наприкінці XV – на початку XVI століття, коли відбулося об’єднання навколо Московського великого князівства території земель і князівств Північно-східної Русі в єдину централізовану державу, і завершилося вже за князювання Василія III (1505 – 33 рр.).

Ще навіть до кінця XVII ст. Росія паралельно називалася і Руссю, і лише з 1721 року Росію стали називати Російською імперією.

Побиваючись за мужем і сином, які опинилися в неволі, плачучи-тужачи на валах Путивля (щодень зрання й до вечора виглядала їх з неволі, вірила: мають вони вирватися на волю, до отчого краю повернутися), Ярославна все ж більше катувалася за сином.

Ігор, які б йому умови для життя у своєму стані не влаштував Кончак, все ж таки відчував свою значну моральну провину – погубив дружину, – тож самокатувався. А син Володимир…

Син Володимир у неволі почувався гейби краще, як удома, у батька-матері. У полоні він зустрів своє закохання – запала йому до серця юна Кончаківна, донька всемогутнього хана.

І відповіла взаємністю молодому русичу, синові новгород-сіверського князя.

Ще коли вони – Ігор і Кончак, – зазнавши поразки під Києвом на Чорториї, втікали в одному човні від руських воїв, Кончак, погладжуючи своє солом’яно-жовте волоссячко, казав йому: «Ми тепер, руський коназ, з тобою однією вірьовочкою пов’язані. Тож маємо породичатися. А чому? У тебе син Володимир, у мене дочка Кончаківна, і чому б їм і не побратися, га? А нам чому б не стати сватами, га, княже?»

І коли Кончаківна вперше побачила Ігоревого сина в половецькому стані, вмить спалахнула до нього приязню – сподобався їй молодий княжич. Чи не з першого погляду виникло між ними кохання.

Про це і в опері Олександра Бородіна