Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Джентльмен, що був за водія, замкнув дверцята автомобіля, і всі вони разом, не поспішаючи, попростували поміж віллами.
Ось уже й будинок Коларжа… Я сидів у кріслі, простягнувши ноги і схиливши голову трохи набік. Такою, на мій погляд, мала бути поза людини, яка впевнена у своєму виграші. Козирі й справді були в мене на руках.
Професор ішов першим. Біля дверей він ввічливо поступився, пропускаючи поперед себе опасистого панка. За ним до кімнати увійшла молода красуня і лише потім джентльмен з байдужим виразом обличчя. У лисого був густий голос. Він повернувся до Коларжа і запитав німецькою мовою:
— Ну, то де ж ця людина?
Від нього так і віяло удаваною добропорядністю. Красуня Госсарт посміхалася, але що крилося за цією посмішкою — важко було збагнути. Вона нагадувала манекен у модному вбранні.
Професор театральним жестом показав на мене.
— Значить, це ви, друже? — запитав лисий.
— Кого ви маєте на увазі?
Насупившись, я сидів, не змінюючи пози.
— Я чув, що…
Легким помахом руки я урвав його й ліниво підвівся. Лисий здивовано поглянув на професора, а я ступив крок до молодої жінки і ввічливо звернувся до неї:
— Ви — пані Госсарт?
— А хто ви? — відповіла вона посміхаючись.
— Я прийшов сюди для того, щоб позбавити вас зайвого клопоту. Тому раджу вам поводитись скромніше.
Надворі востаннє проскімлив пес, очевидно зрозумівши, що з цепу його не спустять. Ми розмовляли німецькою мовою.
— Панове, так не буде діла, — сказав я. — Прошу, сідайте. Ви ось тут, а ви — он там. Покладіть руки на стіл, і почнемо спокійно розв'язувати питання, які нас цікавлять. Професоре, станьте до буфета. Хто з вас при собі має зброю? Ні? То й добре. Все одно, якби довелося стріляти, ваші шанси були б нікчемні. Мене вчили робити це краще за вас.
— Не будьте таким серйозним, — розсудливо промовив власник лисини. — Навіщо це? Адже ми прийшли сюди як друзі. Невже ми схожі на гангстерів?
— Ні. Але хто ви такий?
— Це не стосується справи. Гадаю, для вас досить рекомендації професора, nicht wahr?[18]
— Не смішіть мене, пане. При чому тут професор? Я маю справу з вами, а не з ним… А ви хто такий? — кинув я холодний погляд на прилизаного джентльмена.
— Я супроводжую пані Госсарт, — спокійно відповів він. — Сподіваюсь, цього досить?
— Отже, це пані Госсарт?..
— Коли ваша ласка, то так.
Пані Госсарт нетерпляче хитнула головою:
— Я — Госсарт, пане. Давайте перейдемо ближче до справи.
— Цей джентльмен боявся знизити на вас ціну, — сказав я, багатозначно примруживши одне око.
Вона зміряла мене презирливим поглядом.
— Na, gut[19] — кинув я, прицмокнувши язиком. — Познайомте мене зі своїм охоронцем.
— Давид Браун, — вклонився манірний пан.
Я відразу ж згадав, що це той самий тип, який застерігав пані Госсарт у присутності Скали, аби вона не дратувала своїми витівками посла. Скала не помилився, висловивши припущення, що він ходить в упряжці пані Госсарт. Його поява тут яскраво підтверджувала гіпотезу Карличка.
Отже, двоє цих очолювали групу негідників з посольської прислуги, які за грошову винагороду таємно закопали тіло Арнольда, нишпорили в чужих квартирах, переховували мотоцикл тощо.
Тепер вже можна дізнатися й про ту особу, що приїздила мотоциклом до дев'ятнадцятого кілометра. Можливо, це був сам пан Браун…
Ці четверо й гадки не мали, про що я думав у ту мить. Вони насторожено чекали дальшого розвитку подій. Цього не міг приховати навіть лисий оптиміст.
Професор, стриманий, як ніколи, сказав:
— Переговори з паном Майєром проходили спокійніше. На жаль, йому довелося раптово вмерти.
— Це ж саме хотілося сказати й мені, — підтвердив я. — Гадаю, що й без нього ми знайдемо спільну мову.
— Schelmisch![20] — улесливо зареготав лисий товстун.
Та я не звернув на нього уваги. Мовчки опустив руку в кишеню і витяг звідти знайому вже коробочку.
— Ось те, що ви так настирливо розшукували, пані Госсарт. Ви, мабуть, і без мене знаєте, що ці документи були б бажаною знахідкою для тутешніх органів безпеки.
Я вийняв фотознімок. Пані Госсарт кинула на нього швидкий погляд.
— Сума залишається такою ж, як було домовлено раніше?
— Звичайно.
— Тоді покладіть усе на стіл.
— З радістю. Собі я не залишу нічого, не хвилюйтесь.
Вона манірно посміхнулася.
— Я знаю, що вам потрібно, пане.
Лисий оптиміст хотів засунути руку в бічну кишеню піджака.
— Руки на місце! — застережливо нагадав я. Він підкорився.
— Ці люди від ГК, — сказав він спокійним голосом, — мають занадто суворий характер. У мене в кишені чекова книжка. Я згоден виписати вам чек на відповідну суму. Якщо хочете, навіть чек на інкасу за кордоном. Для вас це буде зручніше. Бачите, я довіряю вам більше, ніж ви мені… Документи я потім перегляну, а зараз дозвольте…
— Підпишіть чек, — суворо кинув я.
— Ці чеки вже підписані, — відповів він.
— Ким?
— Закордонним виконавцем.
Лисий до всього ще виявився пройдисвітом.
— Ви з ким збираєтесь жартувати! — погрозливо підвівся я.
В його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер», після закриття браузера.