Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Винагородою для вбивці були б гроші або чеки, знайдені при мені.
За мить його обличчя знову стало привітним. Я дістав з кишені конверт і поклав його на стіл.
— Продаю ці папери, — сказав я. — В них інформація про вашу розвідку. Не тільки про Майєра, а й про інших. Тут же позначено схованки: «Дев'ятнадцятий кілометр», «Четверо дерев», «Зелена кишеня», «Яр» біля Слоупа…
— О'кей! Я ж вам уже сказав, що купую їх.
— Дайте закінчити! — гримнув я на нього. — За збереження в таємниці імені резидента заплатите окремо… Ви — Фредерік Дінгель, чи пан радник посольства прислав вас сюди замість себе?
Вираз доброзичливості одразу зник з його обличчя. Воно стало злим і потворним.
— Досить про це! — гаркнув лисий таким суворим голосом, що я навіть не повірив. — Скільки ви хочете?
— П'ятдесят відсотків.
— Згоден.
Він, очевидно, мав при собі якесь фальшиве посвідчення, але в мене не було жодного сумніву, що саме він і є тим резидентом, якого ми так довго шукали. — Я підвівся і виразно промовив:
— Тоді домовились.
В цю ж мить за вікном пролунав свисток, а знадвору почулися кроки і слова команди. Я вихопив пістолет.
— Це за мною! Все через Майєра!..
Лівою рукою я похапцем почав засовувати папери в кишені.
— Ідіот! — розлючено вигукнула пані Госсарт. — Давайте папери сюди! Вас же будуть обшукувати!
Саме цього я й домагався, але вдавав із себе людину, яка втратила розум.
— Jes, jes,[21] — белькотів Дінгель. — Віддайте нам…
Професор обважніло схилився на буфет.
— Куди подівся ваш славнозвісний вовкодав? — накинувся я на нього.
Браун одразу втратив усю свою манірність. Всі були схвильовані й розгублені.
— Сховайте пістолет! — промовив Коларж. Його обличчя вкрилося буряковими плямами.
Я обвів поглядом кімнату, вишукуючи, куди б можна сховатися. Але вже було пізно. Кроки швидко наближалися. Почувся жіночий крик і чоловічі голоси в передпокої.
— Сидіть спокійно! — наказала пані Госсарт лисому оптимістові, котрий зробив було спробу підвестися.
Я все ще тримав пістолет у руці для захисту від цієї компанії. Але тепер боятися вже було нічого. Я кинув зброю на підлогу, а професор спритно відсунув її ногою під буфет. Хоч він і був науковим працівником, але добре розумів, що в такій ситуації значно краще не мати при собі зброї.
До кімнати вскочило п'ятеро наших хлопців на чолі з Трепинським.
— Руки вгору!
Я охоче підняв руки і відступив трохи назад. Професор незграбно тримав долоні на рівні вух. Дінгель намагався вдати з себе здивованого, а чемний Браун — ображеного. Пані Госсарт лишалася незрушною.
— Ви що — не чуєте? — гримнув Трепинський і шарпонув Брауна за комір.
Незнайомці жартувати не збиралися, і присутні це зрозуміли. Пані Госсарт поволі підвела руки й почала посміхатись.
Дінгель, піднявши над головою свої волохаті ручища, спробував протестувати.
— Панове… це просто непорозуміння. В цій країні якісь дивні порядки. Що це за поводження? Ми, Gott sei dank,[22] не підлягаємо вашому законодавству…
— Was?! — гаркнув на нього Трепинський так, що товстун перелякався.
Пані Госсарт спокійно переклала слова Дінгеля на чеську мову, додавши щось і від себе про нечемне поводження.
— Пані! — відповів їй Трепинський. — Все пояснюється тим, що серед вас є злочинець. — Він кивнув головою у мій бік. В цей час двоє працівників зосереджено вивертали мої кишені. — Той, хто зв'язується з подібними типами, завжди ризикує потрапити в неприємне становище. А ви ж тут розважаєтесь вже цілу годину.
Біля столу зібрались всі оперативники, які прийшли з Трепинським. Знову з'явилася славнозвісна коробочка і конверт, що його хотів придбати пан Дінгель.
— Прошу пред'явити документи, панове! — крижаним голосом сказав Трепинський. — Можете руки опустити.
З допомогою ще одного працівника він переписав номери паспортів. Потім почав уважно роздивлятися папери, що їх я використав як приманку для дипломатів. Не маючи сили приховати свій переляк, Фредерік Дінгель стежив за кожним його рухом, обтираючи хусточкою спітнілу лисину. Браун також мав жалюгідний вигляд. Пані Госсарт сіла в крісло, кинувши на мене погляд, сповнений зненависті.
— Дякую. Можете йти.
— Ці речі також належать нам. — Пані Госсарт показала на стіл.
— Невже? — здивувався Трепинський. — А чим ви можете це довести?
— Цей негідник, — показала вона на мене, — викрав їх у нас.
— Можливо. Але я не можу їх повернути вам, бо знайшов папери у нього. Окрім того, вони засвідчують антидержавну діяльність чехословацьких громадян. Ми мусимо їх конфіскувати і зробити відповідні висновки.
— Ви давали притулок цій людині і ще одному типові, який називався Августом Майєром? — звернувся Трепинський до професора.
Коларж почервонів, але не промовив жодного слова.
— … тому вас доведеться заарештувати.
Трепинський махнув рукою, і двоє озброєних працівників вивели професора з кімнати. Коларж не опирався.
Троє дипломатів мовчки підвелися. Вони ще не знали, що за вікном стояв магнітофон, який записав на плівку всю нашу розмову.
— Прошу!.. — сказав Трепинський, показуючи рукою на двері.
Лише після цього двоє моїх «охоронців» відпустили мені руки. Я попросив одного з них дістати з-під буфета мій пістолет.
— Товаришу капітан, — доповів Трепинський, радісно посміхаючись. — Ваш наказ виконано. Але там, надворі, в собачій буді, сидить «мрець», який має вам щось розповісти…
В собачій буді й справді сидів Карличек.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер», після закриття браузера.