Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

З мальства той чудний хлопець тягся до брата, хоч брат у дружбі з ним потреби не мав. Не відштовхував його, бо не відштовхував нікого, хто до нього тягся. Не ставав у позу отця-сповідника, але йому сповідалися. Отаких знайомих, котрі оббивали його пороги, мав десятки, але сам ні в чиї двері не стукався. Я знаю ще один неперехідний закон: найміцніша дружба не втримується на відстані. Для того, щоб вона була, мусить існувати сталий і міцний контакт. Мусять бути якісь взаємні дії, вчинки, послуги, сприяння, щоб дружба не зачахла. Тут же все було не так. Сиротюк двадцять років мешкав віддалік од брата, але, здається, всі ці роки той жив у його душі невимивно, не зважаючи на те, що мій брат про нього і думати забув. Бо не Сиротюк для нього зірка, зіркою був для Сиротюка він сам. Скільки можуть тривати такі стосунки?

Я можу здогадатися про причини дивовижної стабільності Сиротюкового ставлення до мого брата: він не був щасливий. За всі двадцять років на нього падало не одне лихо: ламав руки й ноги, ті руки й ноги мали б бути складені з самих уламків; відрубав сокирою пальця; йому впала на долоню бетонна плитка; хата, в якій він жив, поки дістав квартиру в коробці стилю "барако", згоріла, і він з родиною ледве вискочив у самій білизні — хату спалив біснуватий і п’яний господар її, щоб вижити квартирантів, за яких руками й ногами трималася господиня, може, зумисне наперекір чоловікові. На Сиротюка напали були хулігани й порізали йому обличчя. Його пошматувала вівчарка, коли він переходив парк, хоч господиня вівчарки елегійно закликала свого "песика" Сиротюка не чіпати. "Та не бійтеся ви, — зневажливо сказала вона жертві свого пса, в якого зі штанів залишилися лише клапті, а по нозі цебеніла кров. — Артур нікого не чіпає!" — "Щоб він здох, ваш Артур!" — не втримався Сиротюк, і це був, здається, єдиний спалах обурення, на який спромігся цей сумирний чоловік. "Нахаба!" — відрізала власниця вівчарки і гордо повела свою почвару геть.

Але попри те, Сиротюк життя не проклинав. Дивився на світ добрими круглими очима, і я багато дав би, щоб мати змогу пройти крізь ті очі в його душу. Я цього чоловіка, скажемо прямо, не розумів, а може, й не міг зрозуміти. І не тому, що належу до людей щасливих, я такий же невдаха, як і він. Дивувався я з того, що цей, здавалося б, зовсім позбавлений сили чоловік володів величезною витримкою і якось умудрявся в житті триматися.

У мене є один істотний ґандж. Коли дивлюся спортивні передачі по телевізору, співчуваю і уболіваю не за своїх земляків, а за тих, хто програє. Мої симпатії на боці бігуна, котрий іде останнім, на боці тих акторів, які грають у масовках: сказав одне речення, та й по всьому. Зізнаюся, я любитель балету і часто відвідую театр, але дивлюся не так на солістів чи перший ряд кордебалету, як на тих, кого ставлять у ряд останній. Знаю, що поганому курчаті, якого закльовують його ж брати й сестри, треба для того, щоб вижити, вдесятеро більше сили, ніж її має кожне нормальне курча. Не всі "погані курчата" гинуть, деякі з них виживають. З них не виведеш расових курей, але мої симпатії та співчуття на їхньому боці. Саме тому я звертаю свою увагу на Сиротюка.

4

Експозиція цього писання трохи затяглася, хоч предмету розмови я не вичерпав, тому повернемося у те перше січня, коли брат з’явився до мене, як сніг на голову. Сніг, до речі, йшов у цей день звідурана, а з другої половини дня перетворивсь на завірюху. Я завжди відчуваю особливий затишок, коли сиджу в своїй норі, ущерть забитій книжками; ноги мої загорнуто у вовняну ковдру, я сиджу обличчям до вікна, а у шиби мої сипле крупою, виє у дротах вітер; мені ж тепло, а на колінах — книга, якій більше півтораста років — "Мандри Василя Григоровича-Барського", видані літа 1800-го. Найліпший спосіб мандрівки у світі, думав я під ту хвилю, отак сидіти в теплі й читати про чиїсь пригоди. Тоді ж і пролунав дзвінок у дверях і ввалився в мою тишу й спокій брат. Новий рік я не зустрічав у шумливій компанії, а тихо й мирно на самоті, за вікном сипало снігом, за вікном мило співала хурделиця, славна така й безпомічна. Я тоді і в гадці не мав, що через кілька годин доведеться вдягати пальто, насовувати на лоба шапку й рушати в ту хурделицю, щоб дістатися предалеких Біличів, які мені й не снилися.

Ми вийшли із братом із під’їзду і ледве не задихнулися, бо та мила хурделиця, до якої я ставився так поблажливо, раптом плюнула нам в обличчя скаженим вихором, і ми зігнулися і стали малі й беззахисні, подибцяли вгору до трамваю, ховаючи обличчя від щедрих поцілунків цієї не вельми бажаної коханки.

— Жінка мене не пускала, — мовив брат і засміявся, — а я, як завжди, не послухався. Чогось вона незлюбила того бідолашного Сиротюка.

— І не без підстав, — відказав я. — Ти ж не розказував їй своїх пригод у Слов’янську?

— Був би дурний. Але жінки такі речі нутром чують. У чомусь вони дивовижно довірливі й наївні, але коли йдеться про такі речі…

— Це головний їхній інтерес, — мовив я, випльовуючи сніг, яким мені забило рота, бо оті милі, але й лихі хурделиці не дуже люблять, коли хтось замість кланятися їм до землі, зважується ще якісь балачки вести…

Про братові відвідини Слов’янська, читачу, я тобі ще розкажу, а поки що ми побігли, адже саме прийшов трамвай, який мав довезти нас до метро. Вскочили в нього і обтрусили сніг — трамвай був майже порожній.

— Мені самому не вельми хотілося їхати, — сказав брат, звалюючись на сидіння, — але бувають оказії особливі…

— Гадаєш, це особлива оказія?

— Переконаний. Ще ніколи не присилав він мені таких листів.

— Не розумію, — мовив я, витираючи носовичком мокре від снігу обличчя. — Ви побачитеся і що? Випишеш йому рецепт із заспокійливими пігулками?

— Ні, — відповів брат, усміхаючись своєю особливою усмішкою, за яку я зву його іронічно отцем-сповідником. — Але коли мене хтось кличе, не можу не прийти…

Я був трохи невдоволений. Може, тому, що мене самого ніхто ніколи не кликав. Ніхто ніколи не відчував, що без мене світ йому потемніє, хоч я також умів людям співчувати. Але моє співчуття залишалось у мені, воно не сягало тих, кого я обігрівав думкою, отже, нікого в світі не міг я обігріти. Брат мій був інакший. Його співчуття не гасилось у собі, бо він, здається, не був здатний до тонких душевних рефлексій, він своє співчуття випромінював несвідомо, незадано, і люди це відчували, можливо, також не вдаючись ні в розмисли, ні в рефлекси. Чи покинув би я теплий дім, родину, затишний фотель, книжки, бо хтось написав мені сумного листа, хтось, у кому я не відчував наглої потреби, як у людині. Ні, я б у цю мандрівку не кинувся, хоч печаль того листа відчув би і навіть гостро пережив. Те, що я виявився мимовільним братовим супутником у цій не зовсім доладній історії, було випадковим: знав особливу нездатність братову орієнтуватись у чужому місті, а ще й у такому гігантському, як Київ. Отож роль моя в цій історії мінімальна — я тільки супровідник, гід на цих засипаних снігом вулицях, яких, до речі, й сам до ладу не знаю.

— Як будемо їхати? — спитав брат.

— В метро до Святошина, — сказав я. — А далі питатимемо людей.

— Гаразд, — хитнув брат. — А ти й справді там ніколи не бував?

— Ані в гадці! — буркнув я. — Київ — велике місто.

— Саме це мене тут і гнітить, — ніяково сказав брат. — Ти вже не сердься…

Але я не сердився, бо вже також був у дорозі. Вже покинув своє затишне кубло, свою улюблену нору і став бездомний і бездахий, як і мій брат.

— Новорічна мандрівка із задоволенням і не без моралі, — сказав я, перефразовуючи назву однієї з найзагадковіших повістей Тараса Шевченка.

— Еге, — сказав брат, вскакуючи на пливкий і майже порожній ескалатор метро. — Часом у житті потрібно і таке…

Так, часом у житті потрібно й таке. Сидів собі чоловік у "норі", дивився у вікно й залюбки слухав, як стукоче об нього сніговиця, і йому було затишно від того, що вона до нього не достукається, а на колінах, загорнутих у вовняну ковдру, лежав фоліант у шкіряній палітурці, і в ньому хтось далекий оповідав про свої мандри. Той чоловік, котрий написав ту книгу, поклав життя, щоб її написати, бо, щоб її написати, змушений був витерпіти хтозна-скільки злопригод. Чи не для того це чинилося, щоб хтось такий, як я, тепло нудьгував із його книгою на вкритих вовняною ковдрою, угрітих колінах?

Отож тут, у метро, яке голосно котило майже порожні вагони, я подумав, що це така мені помста від майже мітичного Григоровича-Барського за той мій спокій і легеньку, солодку нудьгу, за той мій затишок і втіху, і впевнення, що сніговиця до мене не добереться. Але вона виявилася розумніша за мене, бо пригнала в самітницьку "нору" оцього чоловіка, котрий зветься братом моїм, котрий сидить оце поруч, поважний, виструнчений, із загадковою півусмішечкою на лиці, із тим невиносним виразом отця-сповідника, який знає й розуміє силу свого призначення. На нього (не на мене) поглядає з інтересом молодичка, що сидить навпроти, у неї вологі темні очі, у неї тонке, ніжне лице, в неї на скронях два скручені у пружинки пасемка — справдешня Кармен. Але іронія моменту не в тому. Мій брат надто замислений, він весь поринув у світ власних думок, він, здається, неприсутній тут, у цьому порожньому вагоні, а бозна-де — не здогадатися ні мені, ні цій вогнистій молодичці! Отож він зовсім не помічає гарячих позирів київської Кармен, а від того, що це помічаю я, палкий вогонь не народжується, не породить це й палкої любовної драми, яку певне не одну пережила ця вогниста жінка.

5

Колізія з молодичкою для моєї оповіді непотрібна. Але цю паузу я використовую для переходу, щоб знову повернутися в минуле, вдатися у ще одну ретроспекцію, без якої наша історія не може рухатись далі… Через рік після описаної тут зустрічі однокласників Сиротюк прислав братові розпачливого листа. Що ж сталося?

— Жінка склала його книжки, — оповідав брат, — і запхнула в комірчину, зваливши все у купу. "Це доки не винесеш цього мотлоху з хати, — поставила вона ультиматум, — поки я всього не попалила". Замість книжок на звільнених полицях шафи було поставлено чарки, сервіз, кицьки, цяцьки і всілякий, на думку Сиротюка й мою, непотріб, котрий має мелодійну назву "кришталь".

— Що вчинив Сиротюк?

— Написав мені розпачливого листа — це раз, — сміючись, розповідав брат.