Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

хто вже виходив. Кімната з шинквасом набита стражниками, поводяться вони грубо, лають місцевий ель і шльондр, наче у Трейдфорді вони звикли до кращого. А король Регал сьогодні не приймає, ні, слабує після поспішної подорожі та послав по найкращі запаси веселої бруньки, щоб полегшити своє нездужання. Так, цього вечора буде гостина, дуже пишна, пане сусіде, запрошено тільки саму сметанку. А бачили ви того з одним оком, а друге в нього — як дохла риба, присяйбі, мене аж морозом обсипало, будь я королем, знайшов би якогось гарнішого радника, зі Скіллом чи без. Так говорили різні люди, що виходили з парадних і задніх дверей заїзду, а я все це збирав і зауважив також, які вікна в ньому завішано, щоб не пропускати світла короткого дня. Король відпочиває, так? Я можу йому в цьому допомогти.

Та тут переді мною постала дилема. Кілька тижнів тому я просто тихцем забрався б досередини, зробив усе, що мені до снаги, аби вгородити ніж Регалові в груди, і до біса наслідки. А зараз мною керувала не лише Скілл-команда Веріті, а й свідомість, що, коли я виживу, мене чекатимуть жінка та дитина. Я не хотів уже розмінювати своє життя на Регалове. Цього разу потребував плану.

Сутінки застали мене на даху заїзду. То був похилий кедровий дах, з гострими шпичаками й дуже слизький від паморозі. Заїзд мав кілька крил, а я лежав на стику двосхильних дахів, між ними двома. Був вдячний Регалові за вибір найбільшого та найрозкішнішого заїзду, куди вищого за сусідні будинки. Ніхто мене не побачить, кинувши випадковий погляд, хіба що шукав би навмисне. Усе ж я почекав, доки посутеніє, тоді наполовину сповз, наполовину спустився на край карниза. Там пролежав якийсь час, утихомирюючи серцебиття. Не було за що триматися. Дах мав широкий карниз, що захищав від дощу балкон унизу. Щоб спуститися туди, мені доведеться зсунутися вниз, ухопитися руками за карниз і перекинутися на балкон. Інакше вийде падіння на вулицю з триповерхової висоти. Я молився, аби не приземлитися на балюстраді балкона, оздобленій зубцями.

Я добре все розпланував. Знав, у якій кімнаті Регалова спальня, а де вітальня, знав, коли він вечерятиме зі своїми гістьми. Придивився до дверей і віконних засувок у кількох будинках Синього озера. Не знайшов там нічого, що виявилося б для мене новиною. Забезпечився кількома малими знаряддями, а довга легка мотузка дасть мені змогу вибратися назовні. Я ввійду та вийду, не залишивши жодного сліду. Отрути були напоготові, у капшуці при поясі.

Два шила, придбані раніше у шевській майстерні, були опорою для моїх рук, коли я спускався по даху. Я впихав їх не в міцні ґонтини, а в щілини між ними, так що вони зачіплялися за ґонтини внизу. Найбільше мене непокоїв момент, коли частина мого тіла звисатиме з даху, а я не зможу виразно бачити, що діється внизу. У вирішальну мить я кілька разів змахнув ногами, набираючи розгону, і приготувався метнути себе вниз.

Пастка, пастка.

Я завмер на місці, ноги підібгані під карниз даху, руки вчеп­лені за два шила, устромлені між ґонтинами. Це не Нічноокий.

Ні. Маленький Горностай. Пастка, пастка. Тікай. Пастка, пастка.

Це пастка?

Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Стара кров знає, Великий Горностай казав, іди, іди, попередь Фітца-Вовка. Рольф-Ведмідь знав твій запах. Пастка, пастка. Тікай.

Я ледь не скрикнув, коли маленьке тепле тільце вдарило мене в ногу, а тоді збігло вгору по моєму вбранні. За мить горностай притулив вусату мордочку до мого обличчя.

Пастка, пастка, — наполягав він. — Тікай, тікай.

Витягти тіло вгору виявилося складніше, ніж спустити його вниз. Була погана мить, коли мій пояс зачепився об край карниза. Трохи позвивавшись, я вивільнився і поволі знову вибрався на дах. Лежав, віддихуючись, а горностай сидів у мене на спині, раз у раз пояснюючи: «Пастка, пастка». Він мав маленький хижий розум, а я відчував у ньому великий гнів. Я не вибрав би собі такої тварини-побратима, але хтось це зробив. Хтось, кого більше не було.

Великий Горностай смертельно поранений. Каже Малому Горностаєві: йди, йди. Візьми запах. Попередь Фітца-Вовка. Пастка, пастка.

Я стільки всього хотів розпитати… Як Чорний Рольф попросив Стару кров допомагати мені… Відколи я покинув Трейдфорд, боявся, що кожен стрічний віттер буде моїм ворогом. Та хтось вислав цю маленьку істоту, щоб мене попередити. І тваринка трималася своєї мети, хоч її пов’язаний побратим умер. Я намагався довідатися більше, але у цьому маленькому мозочку було не надто більше. Великий біль і обурення через смерть побратима. Бажання попередити мене. Я ніколи не довідаюся, ким був Великий Горностай, як він викрив цей план, як його тваринка-побратим зуміла сховатися між Вілловим майном. Саме Вілла показав мені Маленький Горностай, у кімнаті внизу, там він мовчки чекав. «Одноокий. Пастка, пастка».

Підеш зі мною? — запропонував я йому.

Хоч який затятий він був, однак мені здавався малим і цілковито самотнім. Торкнутися його розуму — однаково що побачити тварину, розтяту надвоє. Там залишився тільки біль та ще мета. Ні на що інше місця не було.

Ні. Йди, йди. Сховайся у речах Одноокого. Попередь Фітца-­Вовка. Йди, йди. Знайди Ворога Старої крові. Ховайся-­ховайся. Чекай-чекай. Ворог Старої крові спить, Маленький Горностай убиває.

Він був маленьким звірком з маленьким розумом. Але образ Регала, Ворога Старої крові, закарбувався у цьому простому розумі. Я міркував, скільки часу знадобилося Великому Горностаєві, аби прищепити Маленькому цю ідею так міцно, що він зберігав її тиждень за тижнем. Тоді здогадався. Передсмертне бажання. Смерть людини-побратима довела маленьку істоту майже до шаленства. Це було останнє послання Великого Горностая. Непосильне завдання для такого маленького звірка.

Ходи зі мною, — лагідно запропонував я. — Як може Маленький Горностай убити Ворога Старої крові?

Не встиг я й оком кліпнути, як він опинився біля мого горла. Я почув, як гострі зубки стискають вену на моїй горлянці.

Тни-тни, коли він спить. Пий його кров, як у кролика. Нема більше Великого Горностая, нема нір, нема кроликів. Тільки Ворог Старої крові. Тни-тни.

Відпустив мою шию і раптом заліз під сорочку. «Тепло». Маленькі кігтисті лапки, що торкалися моєї шкіри, здавалися крижаними.

Я мав у кишені смужку в’яленого м’яса. Вклався на даху та нагодував мого колегу-вбивцю. Я умовляв би його піти зі мною, якби міг, але відчував: він так само не може змінити своїх думок, як я не можу відмовитися йти до Веріті. Це все, що залишилося від Великого Горностая. Біль і мрія про помсту. «Ховайся-ховайся. Йди-йди з Однооким. Занюхай Ворога Старої крові. Почекай, доки засне. Тоді тни, тни. Пий його кров, як у кролика».

Так-так. Моє полювання. Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Тікай, тікай.

Я послухався його поради. Хтось дорого заплатив, щоб вислати мені цю звістку. Я в жодному разі не хотів стикатися з Віллом. Хоч як прагнув його вбити, та знав, що я не рівня йому в Скіллі. І не хотів псувати шанси Маленького Горностая. Між убивцями теж є поняття честі. На серці мені стало тепліше від знання, що я не єдиний Регалів ворог. Безшумно, мов тінь, я перетнув дах заїзду і спустився на вулицю, біля стайні.

Повернувшись до свого напіврозваленого заїзду, заплатив мідяка та сів за дощатий стіл поруч із двома іншими