Читати книгу - "Якщо кров тече"

Дрю ввімкнув ноутбук і створив новий документ. Наступні кроки, мабуть, теж були ритуальні: назвати документ («ГІРКА РІЧКА № 1»), обрати формат тексту й вибрати шрифт. Пишучи «Містечко», він обрав Book Antiqua, але не збирався використовувати його для «Гіркої річки» — це згенерувало б дуже погані флюїди. Розуміючи, що електрика може зникати, через що дове­деться вдаватися до портативної «Олімпії», він обрав схожий шрифт — American Typewriter.

Наче все? Ні, ще одне. Він налаштував автозбереження. Навіть якщо електрика зникне, він навряд чи втратить свій файл, бо ноутбук повністю заряджений, але краще підстрахуватися, ніж шкодувати.

Кава була готова. Він налив першу чашку й сів.

«Чи справді я хочу це зробити? Чи справді збираюся це зробити?»

Давши ствердну відповідь на обидва питання, він встановив миготливий курсор по центру й набрав:

Розділ 1

Він перейшов на наступний рядок і хвильку посидів непорушно. За сотні кілометрів на південь Люсі, мабуть, сиділа з власною чашкою кави перед власним розкритим ноутбуком, на якому тримала бухгалтерію своїх поточних клієнтів. Скоро вона зануриться у власний гіпнотичний транс, із числами замість слів, але просто зараз вона думає про нього. Він був певен цього. Думає і сподівається, може, навіть молиться, щоб… як там сказав Ел Стемпер… щоб його дах не поїхав кудись далеко й не потягнув за собою всі стіни.

— Цього не буде, — сказав він. — Наче диктант запишу.

Він ще мить подивився на миготливий курсор, а тоді набрав:

Дівчина закричала так різко, що в шибках мало не потріскалося скло. Герк перестав грати на піаніно й озирнувся.

Після того Дрю зник.

12

Дрю від самого початку влаштував усе так, щоб його викладацький день починався пізно, бо коли він щось писав, то любив починати о восьмій. Він завжди змушував себе працювати до одинадцятої, хоча зазвичай починав мучитися вже до десятої тридцять. Він часто згадував історію — певно, апокрифічну, — яку колись читав про Джеймса Джойса. Приходить якось до Джойса додому друг і бачить, що відомий письменник сидить за столом, поклавши голову на руки, — втілена картина жалюгідної розпуки. Коли друг спитав його, що трапилося, Джойс відповів, що за весь ранок спромігся лише на сім слів. «Ой, Джеймсе, але ж як на тебе це немало», — сказав друг. На що Джойс відповів: «Може, й так, але я не знаю, в якому порядку вони мають іти!»

Апокрифічна чи ні, а Дрю ця історія була близька. Під час тих тридцяти хвилин, повних страждань, він десь так і почувався. Ось тоді на нього нападав страх розгубити слова. Звісно, в останній десь місяць роботи над «Містечком на пагорбі» він почувався так кожної драної секунди.

Цього ранку таких нісенітниць не було й сліду. У його голові розкрилися двері просто в прокурений, просякнутий керосиновим запахом салун «Голова бізона», і Дрю пройшов крізь них. Він бачив кожну подробицю, чув кожне слово. Він був там, дивився очима піаніста Геркімера Беласко, коли Прескоттів малий приставив дуло свого 45-го (з модними перламутровими боками на руків’ї) до підборіддя юної танцюристки й почав докоряти їй. Акордеоніст заплющив очі, коли Енді Прескотт натиснув гачок, але Геркімер дивився, тож Дрю побачив усе: раптовий вибух волосся й крові, розтрощену кулею пляшку «Олд Денді», тріщину в дзеркалі, перед яким стояло те віскі.

Дрю ніколи в житті не мав такого письменницького досвіду, і коли голодні судоми шлунка витягли його з трансу (на сніданок була миска вівсяних пластівців), він глянув на панель завдань на ноутбуці й побачив, що вже майже друга дня.

Спина боліла, очі пекли, він почувався піднесено, майже сп’яніло. Надрукував свій доробок, вісімнадцять сторінок (капець як неймовірно), але залишив у принтері. Він сьогодні ще пройдеться ними з ручкою — це теж частина процедури, — але вже знав: там мало що треба виправляти. Десь пропущене слово, десь ненавмисний повтор, може, якесь порівняння не досить або занадто образне. Але в усьому іншому буде чисто. Він знав це.

— Наче диктант, — пробурмотів він, а тоді підвівся, щоб зробити сендвіч.

13

За наступні три дні Дрю ввійшов у механічний ритм. Він ніби все життя працював у цій хатинці — принаймні все творче життя. Він писав десь із пів на восьму до майже другої. Їв. Дрімав або гуляв уздовж дороги, рахуючи електричні стовпи. Увечері розпалював грубку, розігрівав щось на плиті, а тоді дзвонив додому побалакати з Люсі й дітьми. Після прощання редагував надруковані сторінки, а тоді читав, вибираючи котрусь із книжок у м’яких палітурках із шафки нагорі. Перед сном гасив вогонь у грубці й виходив дивитися на зірки.

Розповідь бігла вперед. Стосик паперу біля принтера підростав. Готуючи каву, п’ючи вітаміни, чистячи зуби, він не відчував жодного страху, а лише нетерпляче очікування. Він сідав за стіл, і слова приходили. Кожен із тих днів здавався йому Різдвом, коли треба розгортати нові подарунки. Він майже не помічав ані того, що на третій день почав часто чхати, ані легенького шкрябання в горлі.

— Що ти там їси? — спитала Люсі, коли він подзвонив того вечора. — Кажи правду, містере.

— Здебільшого те, що привіз, але…

— Дрю! — вона розтягнула його до «Дрююю».

— Але збираюся завтра накупити свіжого, щойно впораюся.

— Гаразд. Поїдь на ринок до Сент-Крістофера. Не бозна-що, але краще, ніж у тій гидкій крамниці над дорогою.

— Добре, — сказав він, хоча не мав жодного наміру їхати аж до Сент-Крістофера. Туди й назад сто тридцять кілометрів, він не встигне повернутися до сутінків.

Він не усвідомив, що збрехав їй, аж доки не поклав слухавку. Такого не було з часів останніх тижнів роботи над «Містечком», коли все пішло шкереберть. Коли він іноді по двадцять хвилин сидів перед цим самим ноутбуком і зважував, що написати: «вербник» чи «гайок». Обидва слова підходили, не підходило жодне. Він горбився над ноутбуком, пітнів, боровся з поривом гатити кулаком по лобі, поки не виб’є влучну описову фразу. А коли Люсі питала, як справи, — отак стривожено насупивши чоло, — він відповідав тим самим єдиним словом, тією самою брехнею: «Добре».

Роздягаючись перед сном, він казав собі, що це не має значення. Якщо це й брехня, то біла, просто засіб запобігти сварці раніше, ніж та встигне народитися. Чоловіки з дружинами завжди так роблять. Саме так шлюби й виживають.

Він ліг, вимкнув лампу, двічі чхнув і заснув.

14

На четвертий день роботи Дрю прокинувся з забитим носом і помірним болем у горлі, але без відчутної гарячки. Він міг працювати застудженим і за викладацьку кар’єру робив це багато разів, навіть пишався здатністю впертися рогом і подужати болячку на ногах, тоді як Люсі була схильна йти до ліжка, обклавшись серветками, найквілом і журналами вже після першого шморгу носом.