Читати книгу - "Якщо кров тече"

Дрю ніколи не дорікав їй цим, хоч йому на думку часто спадав материн вираз на означення такої поведінки: «Раз чхнуло і вже розкисло». Люсі могла дозволити собі дві-три застуди на рік, тому що була вільною бухгалтеркою, а отже, сама собі начальницею. Теоретично під час річної відпустки те саме можна було сказати й про нього… але це інакше. Якийсь письменник — Дрю не пам’ятав, хто саме, — сказав у «Paris Review»: «Коли пишеш книжку, твій начальник — книжка». І це правда. Варто сповільнитись, і книжка розвіється, наче сон після пробудження.

Він провів ранок у Біттер-Рівер, але з коробкою сухих серветок під рукою. Упоравши денну норму (ще вісімнадцять сторінок, абсолютно бомбезно), він здивовано побачив, що використав половину коробки. Відерце для сміття біля татового столу замело ними, наче снігом. У цьому був і світлий бік: надриваючись над «Містечком», він регулярно заповнював кошик біля свого столу відкинутими сторінками: вербник чи гайок? лось чи ведмідь? сонце яскраве чи пекуче? У містечку Біттер-Рівер, з якого він повертався дедалі менш охоче, таких нісенітниць не траплялося.

Але він мусив щодня його покидати. У нього залишилося всього кілька банок рагу з просоленої яловичини й макаронів з телятиною. Молоко закінчилося, як і помаранчевий сік. Йому були потрібні яйця, гамбургери, може, яка курятина й точно кілька готових заморожених вечерь. А ще добре придались би льодяники від кашлю й пляшечка найквілу, стара вірна подруга Люсі. Усе це мало бути у «Великому 90». А коли ні, то він уже плюне й поїде до Сент-Крістофера. Оберне білу брехню, яку сказав Люсі, на правду.

Повільно, підскакуючи в ямах, він подолав Гімнисту дорогу й під’їхав до «Великого 90». На той час він уже не тільки чхав, але й кашляв, горлу стало трохи важче, одне вухо ніби заклало, і здавалося, що гарячка таки трошки відчутна. Нагадавши собі додати до списку напроксен або парацетамол, він увійшов до крамниці.

Роя Девітта за прилавком замінила сухоребра молода жінка з фіолетовим волоссям, кільцем у носі й нібито хромованою штангою в нижній губі. Вона жувала гумку. Мозок Дрю ще не вимкнув робочого режиму (та й легенька гарячка, мабуть, допомогла), тож він уявив, як ця жінка повертається додому до фургона, що стоїть на шлакоблоках, до двох чи трьох дітей із замурзаними обличчями й зачісками з домашньої перукарні, а найменше маля вдягнене в обвислий підгузок і заляпану їжею футболку з написом «МАМИНЕ ЧУДОВИСЬКО». То був підлий і жорстокий стереотип, котрий ще й смердів елітизмом, але це не обов’язково робило його неправдивим.

Дрю взяв кошик для покупок.

— У вас є свіже м’ясо й овочі з фруктами?

— Гамбургери та хотдоги в холодильнику. Може, ще кілька свинячих відбивних. І є салат з надертої капусти з морквою.

Як-не-як, а таки овочі.

— А курятини нема?

— Нє. Але є яйця. Можна буде самому виростити курку, коли потримати їх у теплі.

Вона засміялася з цього дотепу, показавши коричневі зуби. Таки не гумка, а тютюн.

Дрю наповнив два кошики. Найквілу не було, але знайшлося щось під назвою «Доктор Кінг від кашлю й застуди», а також аспірин і порошок від головного болю «Ґуді». Дрю довершив свій напад шопінгу кількома банками курячого супу з локшиною (єврейський пеніцилін, як казала його бабця), коробкою масляного спреду і двома буханками хліба. То були білі й схожі на губку бруски промислового розміру, але вибирати не було з чого. У своєму не дуже віддаленому майбутньому він побачив суп і сирний сендвіч на грінках. Непогана пожива для людини з хворим горлом.

Жінка за прилавком пробила все, жуючи безперестанку. Дрю заворожував рух штанги в її губі. Скільки років виповниться маминому чудовиську, перш ніж воно вставить собі таку саму? Дрю знову сказав собі, що це елітизм, гімняний елітизм, якщо відверто, але його надміру збуджений мозок все одно погнав ланцюжком асоціацій далі. «Ласкаво просимо до Волмарту». «Памперси надихаються немовлятами». «Не грошва мені потрібна, а ковбой у тертих джинсах». «Кожен день — це сторінка в щоденнику твого іміджу». «Зробимо Америку знову вел…»

— Сто вісімдесят сім, — сказала вона, урвавши його думки.

— Бісів хрущ, справді?

Вона усміхнулася, показавши зуби, без нового видовища котрих він би спав спокійніше.

— Як закупляєтесь у нашій глушні, містере… Ларсон, правильно?

— Так. Дрю Ларсон.

— Як закупляєтесь у нашій глушні, містере Ларсон, то будьте готові заплатити за це.

— А де сьогодні Рой?

Вона закотила очі.

— Тато в лікарні, у Сент-Крістофері. На грип захворів, не хотів іти до лікаря, корчив із себе міцного мужика, а воно на запалення легень повернуло. Сестра сидить з моїми дітьми, щоб я могла постежити за лавкою, і вона точно з цього не рада, можете повірити.

— Шкода.

По правді кажучи, він не дуже переймався долею Роя Девітта. Переймався й думав він тепер про Девіттову зашморгану хустину. І про те, як він, Дрю, потиснув руку, яка її використовувала.

— Мені ще більше шкода. Завтра буде чимало роботи з цією бурею, що прийде на вихідні. — Вона тицьнула пальцем на його кошики. — Сподіваюсь, у вас стане на це готівки, бо терміналу гайки, а тато завжди забуває викликати до нього майстра.

— Стане. А що за буря?

— Північник, як кажуть на «Рів’єр-дю-Лу». Квебекська радіостанція, знаєте. — З її вимовою слово звучало як «Кебецька». — Сильний вітер і дощ. Надійде позавтра. А ви ж там за Гімнистою дорогою засіли, га?

— Так.

— Ну, якщо не хочете просидіти там наступний місяць чи скільки, то краще спакувати оце добро та свій багаж і податися назад, на південь.

Дрю не вперше зустрічав таке ставлення. Тут, в НТ, не важливо, що ти родом з Мейну: якщо ти не з округу Арустук, тебе вважають рівнинною шмарклею, не здатною відрізнити сосни від ялини. А коли ти ще й живеш південніше від Оґасти, то взагалі можеш виявитися якимось массачухером, їй-бо.

— Думаю, що переживу, — сказав він, виймаючи гаманця. — Я живу на узбережжі. Ми немало бачили таких північно-східників.

Вона глянула на нього чи не з жалем.

— Я вам не про північно-східника говорю, містере Ларсон. Тут північник, що пертиме через канадорців од Полярного кола. Кажуть, температура впаде зі столу на підлогу. Було вісімнадцять градусів, а стане три. Або й менше. А тоді ще вітер нестиме мокрий сніг горизонтально на швидкості сорок п’ять кеме. Як застрягнете на тій Гімнистій дорозі, то вже застрягнете.

— Все буде добре, — сказав Дрю. — Я…

Він замовк. Ледь не сказав, що запише, наче диктант.

— Га?

— Добре. Все буде добре.

— Надійтеся на це.

15

Дорогою до хатини (сонце сліпило очі й на додачу до інших симптомів запустило ще головний біль) Дрю похмуро згадував ту зашморгану хустину. А також те, як Рой Девітт намагався перетерпіти й опинився в лікарні.

Він глянув у дзеркало заднього огляду і мигцем оцінив свої червоні водянисті очі. «Не буде в мене ніякого всраного грипу. Не зараз, коли воно так пре». Гаразд, але на Бога — навіщо він потиснув руку того сучого сина, коли по ній, безперечно, аж повзали мікроби? Такі