Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Ми сіли скраєчку довгого столу з темного дерева, і нам подали сніданок.

Коли знову залишилися самі, Вінта спитала:

— Що ти збираєшся робити тепер?

— Ти про що? — перепитав я, смакуючи виноградним соком.

Вона подивилася нагору.

— Про нього, — мовила. — Забереш його до Амбера?

— Це здається логічним вчинком, — відповів я.

— От і добре, — погодилася вона. — Мабуть, тобі варто незабаром переправити його туди. У палаці є пристойні фахівці з медицини.

Я кивнув.

— Так, є.

Ми трохи поїли мовчки, тоді вона уточнила:

— Ти так і збираєшся зробити, правда ж?

— Чому питаєш?

— Бо вчинити інакше було б дурістю. Зрозуміло, що Люк не хоче потрапити до Амбера. Отже, намагатиметься вмовити тебе на щось інше — таке, що дасть йому певну свободу, доки він одужуватиме. Ти ж знаєш, як він уміє вішати локшину на вуха. Будь-яку маячню зможе подати так, наче це чудова ідея. Ти маєш пам’ятати, що він ворог Амбера, і коли Люк зможе знову діяти, він тебе позбудеться.

— У цьому є сенс, — мовив я.

— Я ще не закінчила.

— Хіба?

Вона посміхнулась і знову поклала собі до рота щось, аби змусити мене чекати на продовження. Нарешті сказала:

— Він навмисне прийшов саме до тебе. Міг заповзти в будь-яку з безлічі схованок і зализувати там рани. Але він обрав тебе, бо йому щось від тебе потрібно. Так, він ризикує, але все прорахував. Не ведися на це, Мерлю. Ти йому нічого не винен.

— Не розумію, чому ти вважаєш мене неспроможним подбати про себе, — відповів я.

— Я такого ніколи не казала, — заперечила вона. — Але деякі рішення мають бути дуже точно збалансованими. Будь-яка зайва дрібка, покладена на терези, може змінити геть усе. Ти знаєш Люка, однак я теж його знаю. Наразі не резон давати йому лазівку.

— Це в тебе пунктик, — відповів я.

— Отже, ти вирішив надати йому те, чого він прагне!

Я посміхнувся й відсьорбнув кави.

— Чорт забирай, він тільки недавно отямився і ще не встиг нічого мені запропонувати. Я в курсі того, про що ти кажеш, але хочу знати, що він замислив.

— Я ж не кажу, що ти не мусиш спробувати дізнатись якомога більше. Лише хотіла нагадати тобі, що розмовляти з Люком — інколи те ж саме, що спілкуватися з драконом.

— Ще б мені не знати...

— І що більше ти чекаєш, то важче воно буде, — додала Вінта.

Я зробив великий ковток, а вже тоді запитав:

— Він тобі подобався?

— Подобався? — перепитала вона. — Так. Він і досі мені подобається. Але зараз це неважливо.

— Не впевнений, — кинув я.

— Що хочеш сказати?

— Ти не нашкодиш йому без вагомої на те причини.

— Так, я цього не зроблю.

— Наразі він не є для мене загрозою.

— Схоже, так.

— Припустимо, я залишу його тут, під твоєю опікою, а сам вирушу до Амбера — пройти Лабіринт та підготувати там усіх?

Вона енергійно крутнула головою:

— Ні! Я не візьмуся... Не можу цього разу перебрати на себе відповідальність.

— Чому?

Вона завагалася.

— І, будь ласка, не кажи знову, що ти не можеш мені відповісти, — продовжив я. — Знайди спосіб сказати те, що ти можеш сказати.

Вона почала говорити, дуже повільно, наче ретельно добираючи кожне слово.

— Тому, що для мене важливіше наглядати за тобою, а не за Люком. Тобі все ще загрожує небезпека, незрозуміла для мене, хоча, схоже, вона більше не виходить від нього. Охороняти тебе від цієї незнаної небезпеки — завдання, що має вищий пріоритет, аніж пильнувати його. Ось чому не можу залишатися тут. Якщо ти повернешся до Амбера, я теж повернуся туди.

— Вдячний тобі за турботу. Але не хочу, щоб ти висіла у мене на хвості.

— Ніхто з нас не має вибору.

— А якщо я просто козирнуся звідси до якоїсь віддаленої Тіні?

— Мені доведеться перенестися туди слідом за тобою.

— У цьому вигляді чи в якомусь іншому?

Вона відвела очі. Потикала виделкою у тарілку.

— Адже ти вже визнала, що можеш ставати іншою людиною. Розшукаєш мене за допомогою певного чаклунства, а тоді заволодієш кимось поблизу моєї особи.

Вона зробила ковток із горнятка з кавою.

— Може, щось не дозволяє тобі зізнатися, — вів я далі, — але знаю, що це так.

Вона кивнула, майже непомітно, і взялася за їжу.

— Припустимо, козирнуся просто зараз, — продовжив я, — а ти перенесешся слідом, як умієш це робити, — я знову пригадав свою телефонну розмову з Меґ Девлін та місіс Генсен. — Тоді справжня Вінта Бейль прокинеться у власному тілі з провалом у пам’яті, так?

— Так, — неголосно відповіла вона.

— І Люк опиниться в товаристві жінки, яка з радістю його знищить, якщо тільки здогадається, хто він такий.

Вона легенько посміхнулася:

— Це так.

Ми продовжували їсти мовчки. Вона спробувала вплинути на мій вибір, змусити мене козирнутися назад до Амбера й прихопити Люка з собою. Я не люблю, коли мною маніпулюють чи змушують мене щось робити. Це викликає у мене рефлективне бажання вчинити не так, як від мене очікують.

Доївши, я ще раз налив кави Вінті й собі. Роздивляючись колекцію собачих портретів на стіні навпроти, зробив ковток. Чудовий аромат. Я нічого не казав, бо не міг вигадати, що ще мовити.

Урешті-решт заговорила Вінта:

— То що ж ти збираєшся робити?

Я допив каву й підвівся.

— Збираюся віднести Люкові цей ціпок.

Присунувши стілець на місце, я попростував до кутка кімнати, де залишив палицю.

— А далі? — запитала вона. — Що робитимеш далі?

Зважуючи на руці палицю, я подивився на Вінту. Вона сиділа дуже прямо, поклавши долоні на стіл. Крізь її риси знову проступала маска Немезиди, а повітря між нами здавалося наелектризованим.

— Те, що мушу робити, — відказав я і попрямував до дверей.

Щойно опинившись поза кімнатою, наддав ходи. Коли ступив на сходи і переконався, що вона не йде за мною, помчав нагору, перестрибуючи через