Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Кел хмикнув:

— Або підкинути батькові в ванну через вікно.

Зачувши про таку можливість, Тіен розплився в усмішці.

— Йди подивися, чи не видно де ще одного кокона. Якщо спіймаємо двох, то з одним ти гратимешся, а іншого підкинеш у ванну.

Тіен обережно відклав камінець убік і весело понісся через валуни. Кілька місяців тому схил цього пагорба був зруйнований під час великобурі. Розтрощений, ніби по ньому зацідила кулаком якась величезна істота. Люди балакали, що така стихія могла розвалити й будинок. Вони пускали до Всемогутнього димом свої подячні молитви й одночасно шепталися про небезпечних істот, що бродять у темряві під час великобур. Хто ж стояв за цим розором — Спустошувачі чи примари Загублених Променистих?

Ларал знову дивилася у бік маєтку. Дівчинка нервово розгладжувала сукню: останнім часом вона стала куди охайнішою та вже не бруднила одягу так, як раніше.

— Ти все ще думаєш про війну? — запитав Кел.

— Хм… Так. Думаю.

— Я так і знав, — промовив він. Усього кілька тижнів тому через їхнє містечко проходили армійські вербувальники, які забрали з собою кількох старших хлопців, хоч і змушені були попередньо заручитися згодою градоправителя Вістіова. — Як ти гадаєш, що розтрощило ці скелі під час великобурі?

— Хто його знає.

Кел глянув на схід. Звідки беруться великобурі? Його батько казав, що жоден із кораблів, які виходили в море, щоби досягти Першопочатку бур, так і не повернувся. За весь час лише дуже небагато суден наважувалися відійти від берега далі, ніж при каботажному плаванні. Згідно з переказами, якщо таке судно у відкритому морі заскочувала буря, це означало неминучу смерть.

Він знову ковтнув із фляги, а тоді закоркував її, приберігаючи залишок води на той випадок, якщо Тіен знайде ще одного лурґа. Удалині на полях працювали люди, вбрані в робочі штани на шлейках, коричневі сорочки зі шнурівкою та міцні черевики. Стояла пора знечервлення. Один-єдиний черв’як міг перепаскудити весь урожай зерна, що містився в поліпі. Його личинка розвивалася всередині та повільно поїдала підростаючі зернини. І коли восени поліп нарешті розкривали, усередині не було нічого, крім великого товстого слимака завбільшки з дві людські руки. Тому їх вишукували навесні, ретельно обдивляючись кожен поліп. Якщо виявляли червоточину, то засовували в неї вмочену в цукор очеретину, за яку й чіплявся паразит. Його витягували, розчавлювали ногою, а дірочку замазували крємом.

Щоб як слід знечервити поле, могло знадобитися кілька тижнів, а селяни зазвичай проходили свої схили по три-чотири рази, ще й водночас удобрюючи їх. Хто жив у містечку на кшталт Гартстоуна, той напевно чув, як селяни скаржаться на черву.

Як не дивно, але в розпал роботи Кел помітив компанію старших хлопців, які збиралася біля підніжжя одного з пагорбів. Звичайно ж, він упізнав їх усіх. Брати Джост і Джест. Морд, Тіфт, Наґет, Хав та інші. Самі лише прості, поширені імена алетійських темнооких. Не такі, як його власне. «Каладін» — це інша справа.

— Чому вони не знечервлюють? — запитав він.

— Не знаю, — відказала Ларал, переводячи увагу на хлопців. У її очах стояв дивний вираз. — Ходімо подивимось.

І, перш ніж Кел устиг розкрити рота, вона чкурнула схилом униз. Він почухав потилицю й глянув у бік Тіена:

— Ми спустимося он до того пагорба.

З-за валуна показалася дитяча голівка. Тіен енергійно закивав і знову взявся за пошук. Кел зісковзнув із валуна й попрямував схилом униз услід за Ларал. Та вже підійшла до хлопців, які зніяковіло поглядали на неї, адже вона ніколи не проводила в їхньому товаристві багато часу — на відміну від Кела й Тіена. Їхні батьки були досить добрими друзями, попри те, що один був світло-, а інший темнооким.

Ларал присіла на камінь неподалік, мовчки чекаючи. Підійшов Кел. І чому вона захотіла спуститися сюди, якщо не збиралася розмовляти з іншими хлопцями?

— Агов, Джосте, — сказав Кел. Чотирнадцятирічний Джост був найстаршим серед хлопців, майже чоловіком, і виглядав відповідно. Його груди були над свої літа широкими, а ноги — товстими й міцними, як і в його батька. Він тримав у руках стовбур молодого деревцяти, що внаслідок обтесування набув деякої подоби бойової палиці. — Чому ти не знечервлюєш?

Не варто було йому такого казати, і він одразу ж це зрозумів. Обличчя декількох присутніх хлопців спохмурніли. Кел наступив їм на болючу мозолю: сам він ніколи не працював на цих схилах. Усі його пояснення — що він незліченними годинами мучиться, зазубрюючи назви м’язів, кісток і властивості цілющих зіль, — хлопці пускали мимо вух. Усе, що вони бачили, — це однолітка, котрий міг днями розкошувати в холодку, доки вони гнули спину під палючим сонцем.

— Старий Тарн виявив латку поліпів, що якось неправильно ростуть, — мовив нарешті Джост, кидаючи швидкий погляд на Ларал. — Тож відпустив нас на день, доки вони там вирішують: висадити натомість нові чи залишити ті, які є, та подивитися, що з них вийде.

Кел кивнув, почуваючись ніяково перед цими дев’ятьма хлопцями. Від них тхнуло потом, а латки на колінах їхніх штанів — результат рачкування кам’янистими схилами — були ще й густо забрьохані крємом. Натомість Кел був чистенький, вбраний в ошатні штани, які його мати купила всього кілька тижнів тому. Батько вирядив їх із Тіеном гуляти серед дня, бо сам клопотався коло чогось у маєтку градоправителя. Келові доведеться надолужувати цей час, займаючись пізно ввечері при Буресвітлі настільної лампи, але пояснювати це хлопцям було марною справою.

— Ну, то… е-е… — нерішуче видобув Кел, — про що ви всі тут говорили?

Замість відповіді Наґет сказав:

— Келе, ти в нас розумник, — білявий і довготелесий, він був найвищим серед усієї ватаги. — Еге ж? Чимало знаєш про світ і таке інше?

— Угу, — погодився Кел, чухаючи потилицю. — Дещо знаю.

— А ти коли-небудь чув, щоби темноокий та став світлооким? — запитав Наґет.

— Звісно, — відповів Каладін. — Батько каже, що таке трапляється. Багаті темноокі купці беруть шлюб із маломаєтними світлоокими та стають частиною їхньої родини. А тоді, напевно, у них народжуються світлоокі діти. Якось так.

— Ні, ми не про них, — устряв Хав. У нього були навислі брови, тому обличчя здавалося вічно насупленим. — Йдеться про справжніх темнооких — утямив? Таких, як ми.

«А