Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          Холодно сьогодні. Щось листопад зовсім в зиму вдався, - вирішила перервати незручну мовчанку Ліна.

-          Це так, - погодилася Марія і неясно додала, - та ще й приніс тим самим проблеми.

-          Що ви маєте на увазі? – поцікавилася Ліна.

-          Сезон застудних захворювань. От тільки вихователька з садочку телефонувала, що доня з температурою, а я не можу вчасно її забрати, бо якраз потрібно ці документи відвезти, а це година мого часу, не менше, - забідкалася Марія.

 Ліна щиро співчувала їй. Коли діти хворіють це для матері дуже важко, та ще й коли не маєш змоги вчасно подбати про своє дитя.

-          Можливо я можу вам допоможу? – серйозно запитала дівчина. – Я б могла відвезти ці папери.

 Хоч як не хотілося їздити містом в холодну, сиру погоду, але співчуття до матері було сильнішим.

 Марія, завагалась, роздумуючи над пропозицією Ліни і врешті невпевнено заговорила:

-          Думаю, що можна, - і вже впевненіше додала. - Я була б тобі дуже вдячна. Просто не уявляєш, як ти мене виручаєш.

-          Рада, що можу вам допомогти, - усміхнулася Ліна. – То називайте адресу та як туди доїхати.

 Марія розповіла всю потрібну інформацію, коли вони вже виходили з ліфта в головний хол і прямували до виходу. Вона передала Ліні папери і та додатково поцікавилась:

-          І кому я повинна це вручити, - кивнула на документи в своїх руках.

-          Вадимові Олександровичу, - просто відповіла Марія, не підозрюючи, яку паніку піднімає в душі дівчини. – Його сьогодні не було на роботі от і попросив завести це йому додому.

 Додому...

 Як же її знов попало так вляпатися. Відмовитися вже не вийде, та й не годиться так чинити з матір’ю.

 Ліна набрала побільше повітря в легені і попрощавшись з Марією, попрямувала в напрямку нового випробування. Зрештою, потрібно б уже звикнути, що такі моменти траплятимуться, якщо вони працюватимуть на одній фірмі. Потім, вона ж просто вручить йому з порога ці папери і піде своєю дорогою та й по всьому.

 За годину не найлегшої в своєму житті поїздки, Ліна стояла перед дверима квартири з потрібним номером на двадцять першому поверсі багатоповерхівки.

 З сторони можна було подумати, що Ліна абсолютно спокійна і врівноважена та тільки рука, яка потягнулась до дверей, щоб постукати, злегка тремтіла.

 Через кілька хвилин тупого споглядання дверей, Ліна вже було вирішила, що Вадима нема вдома. Вона, здавалось, відчула полегшення, і вже вдалася в роздуми, що ж їй робити з цими паперами, коли двері врешті відчинилися.

 На порозі стояв він з трохи втомленим виглядом і здивовано на неї дивився:

-          А ти звідки тут взялася? – запитав хриплим голосом.

 Ліна не відразу відповіла. Її погляд пройшовся від його босих ніг вгору чорними спортивними штанами і зачепився за білу футболку з смішним котом з надписом «Bad cat».  Серце зрадливо защеміло, але нове запитання Вадима вивело її зі ступору:

-          Ей, ти де? Що ти тут робиш?

 Ліна зігнала своє заніміння і глянула йому в очі:

-          Ось, це твоє, - протягнула йому папери. – В Марії дитина захворіла і я визвалась допомогти. Сподіваюсь ти не дуже на неї злитимешся.

-          Не злитимусь. Тільки заставлю місяць ступні мені масажувати, - відповів без тіні усмішки.

 Ліна закотила очі, усміхнувшись:

-          Який ти чуйний бос. Ну гаразд... – хотіла врешті розпрощатися і піти додому, але хворобливий блиск його очей та незвична блідість заставили зупинитись. – А з тобою все гаразд? Ти здоровий?

-          Зі мною все прекрасно. Дякую, що занесла папери.

 Він уже хотів зачинити перед нею двері, але раптова тривожність, яка охопила Ліну не давала їй піти:

-          І тому тебе сьогодні не було в офісі? – саркастично спитала вона і інтуїтивно, в несвідомому пориві підійшла до нього і торкнулася долонею чола.

-          Боже, та ти гориш! – перелякано вигукнула. – Ти приймав якісь жарознижуючі? В тебе, напевно, грип.

-          Воно само пройде, - стояв на своєму Вадим, дратуючись безглуздості розмови.

 Ліна мало не загарчала на його впертість.

-          В тебе відповідальності не більше ніж в малої дитини.

 Вона вперлася руками в його хитку постать, заставляючи пройти до середини і пропустити її.

-          Де в тебе аптечка? – впевнено спитала, зупинившись в коридорі квартири, інтер’єр і розміри якої вона б зацінила, якби не була така схвильована.

-          Не знаю, - знервовано-розсіяно відповів, - нема в мене аптечки. Я не хворію.

-          Що ж, вітаю з першим разом, бо, якщо ти не зрозумів, то офіційно заявляю – в тебе грип. Лягай в ліжко, а я тоді швидко збігаю в аптеку за ліками. В тебе кашель є, горло болить? – зупинилась біля дверей і перепитала.

-          Трохи в горлі пече, - втомлено відповів Вадим, здаючись непохитному налаштуванню дівчини.

-          Добре. Тоді ти іди в ліжко, а я миттю, - і вже з коридору, зачиняючи двері, вигукнула. – Тільки спробуй не послухатись!

 Вадим може і радий би був посперечатися, але смертельна втома навалилася на нього і він поплентався до ліжка.

 Не минуло і п’ятнадцяти хвилин, як він відчув на свої руці ніжний дотик її долоні, яка видалася колюче холодною. Вадим розплющив важкі повіки і подивився на неї.

-          Випий воду і ліки, - вона кивнула на дві склянки на тумбочці поряд і простягнула долоню з пігулками.

 Вадим, на диво, слухняно виконав, що вона просила і опісля Ліна дала йому ще льодяник від горла та вирішила поміряти температуру. Сорок градусів! В неї затрусились руки і витримка почала здавати.

-          Я трошки побуду з тобою, - схвильовано-тихо заговорила вона. – Якщо жар не падатиме - доведеться викликати швидку.

 Вадим заплющив очі і здавалося не почув її. Він важко дихав і здавалося заснув. Ліна просто сиділа хвилин десять поряд, спершись ліктями собі на коліна і коли вже хотіла встати, щоб пересісти в зручне крісло почула як Вадим пробурмотів щось незрозуміле: