Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          Сестрі квіти так сподобались. Треба було хоча б раз їй подарувати...

-          Які квіти? Якій сестрі? Кому їй? – спантеличено перепитала Ліна, але Вадим не реагував на її слова.

 «Він марить, – злякано подумала дівчина, - якщо за годину не буде змін – дзвоню в швидку».

 Вона лягла поряд з ним на ліжко, але почувалася наче лежить не на зручному матрасі, а на голках. Його дихання все ще було важким і Ліна періодично торкалася долонею чола перевіряючи чи не почав спадати жар.

 Вона лежала і просто, невідривно дивилася на його нерухому постать. За деякий час дихання Вадима зробилось рівномірнішим і тихішим. Ліна вкотре торкнулася чола – воно було ще гарячим, але вже вологим.

 «Дякувати Богу, - полегшено прошепотіла дівчина, - температура падає».

 Вона нарешті дозволила собі видихнути.

 Ліна ще кілька разів торкалася його лоба, помічаючи як щораз все довше затримує свою долоню в нього на обличчі, сповзаючи нижче і ніжно проводячи пальцями по виску, по щоці до підборіддя. Жест, який не мав нічого спільного з перевіркою температури, але вона дозволила собі цей маленький прояв слабкості.

 Коли стало зрозуміло, що криза минула і жар спав, вона вирішила, що треба їхати додому. Час уже доволі пізній. Вадим, скоріш за все, спатиме до ранку, а там вона зателефонує йому, що розпитати про самопочуття або і сама навідається – він ж як мала, вперта дитина.

 Вона ще раз подивилася на нього довгим, сповненим ніжності поглядом, лагідно торкаючись його вологого, теплого чола та спустилася нижче в уже звичному жесті. Востаннє дозволила собі цю щемливу слабинку.

 Ліна обережно, щоб ненароком не розбудити Вадима, підвелася і сіла на край ліжка.

-          Не йди. Залишся, - зовсім несподівано і неприродньо гучно прозвучав його тихий голос в абсолютній безмовності спальні.

 Ліна сиділа зі скам’янілою спиною, не знаючи, що робити та як реагувати на його слова.

-          Подаруй мені цю одну ніч. Просто побудь поряд, а завтра підеш.

 Чомусь їй здалося, що він хотів додати «назавжди»...

 Ліна мовчала кілька хвилин, але потім підвелася з ліжка і Вадим зрозумів, що вона не хоче залишитися та йде. Ліна вийшла в коридор і увімкнула там світло після чого вернулася до спальні.

-          Де в тебе чистий одяг? Ти весь мокрий. Треба тебе переодіти, - заговорила, роздивляючись довкола в пошуку необхідних речей.

 Через десять хвилин Вадим уже лежав у ліжку повністю переодівшись, а Ліна навіть умудрилася поміняти постіль. Дівчина зняла светра і в нерішучості застигла біля ліжка, не знаючи як їй поступити далі – піжами в неї, звісно що не було.

-          Візьми одну з моїх футболок, - запропонував Вадим, помітивши її вагання.

 Ліна так і зробила: пішла спочатку в коридор, вимкнула світло і знімала свій одяг та одягала його футболку вже в темряві.

 Як може проста футболка подарувати стільки тепла і затишку...

 Вона знову мовчки лягла навпроти нього на відстані витягнутої руки, але Вадим присунувся ближче і взяв її долоню, яка лежала на подушці біля голови, в свою руку. Вони мовчали тією своєю особливою красномовною безсловесною розмовою.

 Ліна раділа, що в кімнаті темно і Вадим не бачить її очей, в яких міг помітити те, що вона не хотіла йому показувати, що і сама не хотіла визнавати.

-          Я хочу, щоб ти була з ним. Ти повинна бути з ним, - розірвав їх мовчазну розмову Вадим.

 Ліна не відповідала. Вона не могла нічого сказати. Клубок, що раптом з'явився в горлі не дозволяв.

-          Він ніколи не зробить тобі боляче. З ним ти завжди смієшся, а я хочу, щоб ти була щаслива. Хай навіть не зі мною. Просто ти маєш бути щаслива.

 Долоня сіпнулася в його руці і він міцніше стис її.

-          Вибач мене. За все вибач, - Вадим притягнув до себе її руку і поцілував ніжні пальчики.

-          Я люблю тебе, - почула його тихий голос згодом.

 Здавалося серце от-от не витримає і просто розірветься. Ліна міцно заплющила очі, відчуваючи як грубі, гарячі сльози нестримно полились з очей і до крові закусила нижню губу, з усіх сил тамуючи нестерпний біль і крик, який рвався назовні.

 На ранок дівчина проснулася від вібруючого шуму телефона. Вона потягнулась рукою до тумбочки і взяла його, щоб вимкнути. Телефонував Дмитро. Ліна обережно виповзла з Вадимових обіймів, в яких дивним чином опинилася і, забравши свій одяг, вийшла в коридор, обережно причинивши двері.

-          Привіт, - відповіла на дзвінок. – Ти чого так рано телефонуєш?

-          І тобі привіт. А ти на роботу не збираєшся? – резонно запитав хлопець.

 Ліна відняла телефон від вуха і глянула на годину.

-          Чорт, - вилаялася - вона уже повинна виходити з дому і сідати в авто до Дмитра.

 Ліна знову піднесла телефон до вуха:

-          Вибач, я не вдома сьогодні ночувала. Ще раз перепрошую дуже, що не попередила.

-          Тоді скажи де ти. Я приїду за тобою, - запропонував Дмитро.

-          Не потрібно. Я у Марти. Мене Макс підвезе, - сказала перше, що спало на думку.

-          У Марти? – здивовано перепитав хлопець.

-          Угу, - невнятно відповіла Ліна, натягуючи заразом джинси.

-          В лікарні?

-          В якій ще лікарні? – здивувалася Ліна.

-          Марта вночі народила і, відповідно, зараз в лікарні.

 Ліна тільки охнула, не знаючи що на все це відповісти і як бути.

-          Як вона? З нею все гаразд? – врешті знайшлася з відповіддю.

-          Так, все добре, а вона тобі хіба не написала?

-          В мене телефон був на вібро. Мабуть просто не почула, - як же огидно Ліна почувалась.

-          Це звісно не зовсім моя справа, але все ж де ти ночувала? Ми не зовсім чужі, - запала незручна пауза. – В тебе хтось з’явився?

-          Ні, ні. Нікого в мене нема, - поспішила виправдатись Ліна, бо по суті так і було, - повір. Так сталось просто. Якось розповім, а зараз потрібно бігти на роботу, бо вже і так спізнююсь.