Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Ельфійські виродки! Будьте ви прокляті!.. – вилаявся мужик. – Щоб вам хлішки вуха обклювали!..

Ми з Богрісом вражено мовчали.

– Говори, – з натиском продовжував Діерг, – а то відправлю в обійми до Маруни!

Мужик засопів і застогнав.

– Нас найняли.

– Де і хто? – Діерг потягнув за волосся.

– Я все скажу!.. Не тягни!.. У «Скаженому баклажані»... Хто – не наша справа. Щедро заплатив. Сказав, що дасть більше, якщо привеземо голову цієї, – він скосив очі на мене.

Я здригнулася – що? Я почула те, що почула?

– Навіщо вона йому знадобилася? – продовжував допит майстер клинків.

Рані витер ніж об одяг найманця.

– Не вона, а її цяцька, – прохрипів розбійник. – Червоний камінчик на ланцюжку. А голова – як підтвердження, що цяцька була в неї, а не вкрали в ювелірці.

– Який вигляд мав той, хто вас найняв?

Мужик задумався. Я принюхалася: від нього дуже дивно пахло. Ні, немите тіло, це зрозуміло, але був ще якийсь дивний запах.

– Я не маю звички розглядати замовників, – криво посміхнувся мужик. – Завдяки цьому я живий.

У цей момент у його лівій руці щось блиснуло.

– Уже ні, – Діерг випередив його і полоснув клинком по горлу. Рука розбійника розтиснулася і на пожухлу траву впав кривий ніж. З горла витікала густа кров, щедро заливаючи траву. Скріраніель підійняв ніж.

– Обережно! – попередила я. – Він, може бути обмазаний отрутою.

Рані примружився, розглядаючи лезо, а потім принюхався. Діерг напружено дивився на нього. Скріраніель коротко кивнув і перевів погляд на мене, ховаючи ніж.

– Звідки дізналася?

– Запах, – обережно промовила я і покосилася на Гріса, який, як і ельфи, не зводив із мене насторожених очей.

– Ти нічого не забула розповісти? – стримано запитав Діерг і похмуро додав: – Щодо підземелля?

– Ні, – відрізала я.

Не збираюся нічого розповідати. У мене теж є таємниці. Чому я маю стати відкритою книгою?

Ельфи коротко перекинулися кількома фразами ельфійською. Я ж боролася з нудотою. Хто б що не говорив, а до вбивств неможливо звикнути. Ельфи швидко обшукали мертвого розбійника, потім обнишпорили двох інших. Наскільки я зрозуміла – нічого цінного в них не знайшли. Я тремтіла. Гріс міцно схопив мене за руку.

– Сопільник є?

Я похитала головою – ні. Рані витягнув із кишені пляшечку. Гріс спіймав її на льоту і простягнув мені. Я залпом випила заспокійливе і шумно задихала. Незабаром дрижаки зникли, і я заспокоїлася.

– Ще тягне на подвиги? – повернувся в мій бік Діерг.

– Ні, – прошепотіла я.

– Від мене ні на крок, – Скріраніель був похмурий. Він дістав із кишені магофлая, коротко сказав щось ельфійською, і запустив птаха вгору.

– У крамницю і назад.

– Зрозумів, – тільки й відповів Гріс.

Я загорнулася в плащ і натягнула каптур так низько, як тільки змогла. Майже все обличчя сховалося під ним. Не вистачало, щоб ще хтось побачив моє вогненно-руде волосся і кинув ніж у спину. Хоч позаду мене і йшов Рані, все одно я не почувалася в безпеці. Як не крути, а зарозуміла Ши-Ранса мала рацію: ми вважали завдання пригодою, не помічаючи подиху смерті на потилицях.

Смологорськ виявився втричі меншим за Курчаве: височів на пагорбі й був обнесений з усіх боків кам’яною стіною. Вона була нижчою, ніж у Вайге-Норі, але від неї так само тхнуло магією. Не дивно – прикордонне містечко, тут що завгодно може статися. Тільки на відміну від стіни столиці Дітей Сутінки, тут магія була світла, захисна.

Коли підійшли до брами, один зі стражників попросив зняти каптур. Я злегка відсунула, оголюючи лише частину обличчя.

– А якщо ти заразна? – не заспокоювався він. – Нам епідемій не треба. Ви, бува, не з Боровикового? – він із підозрою подивився на мене і Гриса.

Мені хотілося вигукнути, що в Боровиковому вже немає епідемії, але щось змусило прикусити язик і промовчати. Чи то погляди ельфів, чи то розсудливість, що звідкись з’явилася.

– Ні, ми... – забарився Богріс.

– ...із Глоску, – відповів за нього Діерг.

– А-а-а-а, – протягнув стражник, одразу ж втративши до нас інтерес. – Проходьте.

– За годину до опівночі брама зачиняється, – попередив другий.

– Постараємося впоратися раніше, – запевнив його Скріраніель.

І ми увійшли в Смологорськ. Всередині він виявився набагато більшим, ніж зовні. Вулиці не вузькі й не широкі, такі, щоб пройшли вози. Будинки дерев’яні, тільки попереду маячила висока кам’яна вежа вартових.

– Крамниця он за тим рогом, – показав дорогу пальцем похмурий чолов’яга в червоній сорочці, підперезаній довгою крученою мотузкою, на якій бовталися захисні амулети. – Харчевня там, – показав він у протилежний бік.