Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Вона нарешті посміхнулась та дуже міцно обійняла мене, немов боялась, що я кудись зникну… однак, я вже точно нікуди не зникну.

— Ти знала, що Леля, у міфах, насправді богиня кохання, весни та краси?

— Якщо чесно, ні, — зізналась я, обійнявши дівчинку ще міцніше.

— Тато дуже любить робити акценти на таких речах, — з посмішкою промовила вона. — Хоча, часто він називає Лелю не Леля, а саме Лелі. Не знаю чому так. Він так і не зізнався мені..

— Лелі? — перепитала я, глянувши у її світлі, карі очі.

— Мг.. Лісова фея Лелі…

— Ти знаєш… — почала я, але слова застрягли на губах, поки пульс ніяково вдаряв у скронях, видаючи кожен емоційний відтінок цього моменту. Я почувалася, ніби під чарами, хоча поруч був лише Адам і м'яке світло, що ледь торкалося його обличчя. Це була одна з наших перших прогулянок, але я вже відчувала цей магнетичний зв'язок, цю незбагненну силу його присутності, яка з кожним кроком все глибше занурювала мене в якісь забуті мрії. — А я б хотіла бути частиною твого світу. Твоїх історій, твоїх мрій.

Він зупинився і глянув на мене, ніби присвячуючи кожен фрагмент своєї уваги моїм словам. Його очі — темні, ніби насичений лікер, переливалися прихованим теплом, досліджували моє обличчя так, як ніхто інший не робив. Цей погляд був здатний читати мої думки, заглядаючи глибше, ніж я готова була допустити. Зрештою, саме в цей момент я відчула, що Адам розуміє мене на рівні, який не потребує слів.

— Хочеш, аби якусь книгу я присвятив тобі? — з усмішкою запитав він, нахиляючись трохи ближче. Його очі знову опинилися на рівні з моїми, і я побачила, як у них заблищали невідомі мені вогники.

— Чому тільки одну? — розсміялася я, легенько хитаючи головою. — Можливо, я хочу стати тією самою, хто буде тебе надихати?

Його посмішка стала ширшою, теплішою, і в той момент він злегка зволожив губи, і ця деталь здалася мені до неймовірності привабливою. Блиск в його очах, його відкрите, трохи нестримане тепло зачаровували мене, і я мимоволі схилила голову, спостерігаючи за виразом його обличчя. Можливо, це було надто відверто, але мені страшенно хотілося знати, чи цілується він так само добре, як і посміхається.

— Як тобі моя ідея? — ледь схиливши голову, я знову відкинула трохи хвилювання, продовжуючи розглядати його обличчя, таке виразне і в той самий час тепле. — Знаєш, а мені подобається твоє волосся..

Адам, легко посміхнувшись, дозволив мені запустити пальці в його густе каштанове волосся. Воно відчувалося таким приємним, м’яким на дотик, немов саме повітря в лісових глибинах.

— Таке каштанове, золотаве.. Ти схожий на рижика. Рижого котика.

Його посмішка раптово змінилася на здивовану, він трохи підвів брови, але його очі залишалися привітними, теплими, і було помітно, як ці слова здивували його. А потім, з тією ж невимушеністю, що раніше, додав:

— А ти на лісову фею..

— Чому на лісову фею? — не стримавшись, я перепитала і глянула на нього з цікавістю, трохи розгублено, хоча насправді його слова торкнулися чогось глибоко в мені.

— Мені дуже подобається твій колір очей. — повільно промовив він, неначе шукав правильні слова. — Незвичний. Ніби осінній ліс.