Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Так і заснули, в обіймах. І мені було начхати на думку та підколки інших бійців. Хоч в останній день ми могли бути самими собою. Ніколи б не подумав, що мої стосунки будуть такими...

Я біг. Біг крізь в'язку темряву, прориваючись уперед. Кожен крок давався все важче. У якийсь момент захотілося плюнути і здатися, та гордість не дозволяла. Попереду замиготіло слабке блакитне світло, і я направився до нього.

- А ти як тут опинився?

Знайомий голос немов відігнав в'язку темряву навколо, і я впав на землю, упершись руками та важко дихаючи. Віддихавшись, піднявся. Біля ніг рятівника клубочився густий дим, чимось нагадуючи щупальця. Пальці, вкриті білим вогнем, притримували пошарпаний балахон. Погляд ковзнув до обличчя, капюшона не було. Важке підборіддя, прямий ніс і пухкі губи. Досить дивні очі: одне червоне, друге зелене. Але найбільше здивувало мене волосся - м'яке біле полум'я плавно колихалося над головою бога.

Я завмер, під поглядом Загрея. І як мені його вітати? На коліна падати чи достатньо поклону? Гордість, що підтримувала мене весь цей кошмар, підкинула відповідь. Приклавши кулак до розкритої долоні навпроти грудей, я вклонився. Так робив один із гладіаторів мого минулого, маючи східне коріння.

- Хм, не схилився, але й пошану надав? Молодець, - бог підійшов до мене, він височів немов скеля. Моя голова була на рівні його живота. - Тільки що ти забув на вивороті світу?

- Прошу вибачення, я заснув, а потім опинився тут.

- Зліпок свідомості? Хм... зрозуміло, - Загрей розглядав мене, як незвичайну тваринку. - Відправлю-ка тебе назад, тобі тут не місце. Поки що.

- Зачекайте, - я відійшов на крок назад, оскільки бог заніс наді мною долоню. - Мстислав...

- Не довіряй йому, - погляд мого покровителя блиснув, а вогонь на голові люто заколихався. - Нікому не довіряй. А тепер забирайся, тобі є чим зайнятися! 

Наступної миті я схопився з лежанки, активуючи магічний щит, і озираюся на всі боки. На мене насторожено дивляться кілька дозорних, але видихнувши, я заспокоїв їх жестом. Усе-таки, величезна долоня, що вбиває тебе в землю - не найкращий спосіб пробудження. Подивився на горизонт: скоро буде світати, а сну немає. Подумавши, пішов до струмка, хотілося обмитися і змити з себе липкий піт.

- І не спиться тобі, - буркнув Даг, чиє чергування було зараз. На це я лише посміхнувся. - Лазарю, зачекай.

- Чого тобі?

- Якщо щось трапиться з Флоренс, ти помреш.

Слова воїна не звучали, як погроза, а скоріше, як констатація факту. Та й я сам це розумів. Тільки страху не було, навпаки, якось приємно було усвідомлювати, що навколо цієї жінки зібралися такі віддані люди. 

- Бережи її, Даг.

Моя відповідь залишила командира групи зі здивованим обличчям. Він явно чекав від мене якось іншої реакції. Я ж спокійно покрокував до струмка. Поки обмивався, табір прокидався, пролунали командирські вигуки і з легким здивуванням, я почув Флору.

- Чого розлягалися, як свині в хліві! У вас півгодини на перевірку зброї та сніданок! 

- Так точно!

- Швидше, матір вашу за ногу! Вал, де тебе боги носять?! Ти знову допізна в кості грав?

- Так... - тихий тремтячий голос ледве долетів до мене.

- П***а! - голос Флори став ще голоснішим і більше скидався на гарчання. - Бачиш ту гору спорядження? Щоб за півгодини перебрав!

- Але...

Я саме повертався назад і встиг почути гучний удар. Розлючена дівчина протезом дала потиличника ковалю. Добре, що в того був шолом.

- Помічників у руки і бігом! - оглянувши завмерлих найманців, лейтенант знизила тон, проте стало ще страшніше. - Чого встали? За роботу! Хто не встигне, потрапить тварюкам Лазаря на обід!

Усі погляди зійшлися на мені. А я тут яким боком?! Але найманців пробрало, заворушилися, як мурахи. Я ж завмер, дивлячись на Флору, яка змінилася.

- Повернулася, донечко сталі. Повернулася! - повз промчав найманець, радісно бурмочучи собі під ніс.

Лейтенант із посмішкою підморгнула мені, а потім її голос знову рознісся табором.

- Шакра!

- Лейтенант?

- Учора натрапили на невидимку, зможеш їх виявити?

- Ні.

- Тоді готуй зілля відновлення на весь загін, - втративши інтерес до мага, Флора подивилася на мене, поманивши пальцем до себе. І більш тихо запитала: - Чув завдання?

- Так, лейтенанте, - мимоволі витягнувся, віддано поїдаючи дівчину поглядом. - Виконую.

І якщо спочатку Флоренс насупилася, та коли я з посмішкою кивнув їй, вона полегшено видихнула та попрямувала до Гельта, який чекав на неї. Я ж сів у позу для медитації, потрібно пошукати щурів. Хоча голова була зайнята іншими думками. Судячи з посмішок на обличчях суворих мужиків, багато хто був радий поверненню... дочки сталі? Не дарма ж її так назвали. І судячи з того, як вона напружилася, боялася, що я відштовхну її, коли побачу такою? Або ж не потерплю над собою когось? Дурниці.

Так, Зоря, зберися. Вдих. Видих. Моя навичка чутливості до енергії працювала пасивним чином. Я постійно відстежував переміщення магічних потоків навколо, чи то живі, чи то мертві. Але виокремлювалося лише найважливіше, інакше я спалю собі мозок. А от якщо зосередитися...