Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

— Час? Ти вкрав гроші в компанії, а потім просто втік. Думаєш, у тебе ще є час?

— Я... заплутався. Спочатку дружина виставила мене за двері, потім... Надька. — Він гірко усміхнувся. — Присягаюся, Максе, я думав, що вона хоч трохи мене почекає...

— Серйозно? — Максим фиркнув. — Ти зруйнував сім'ю і сподівався, що коханка чекатиме? І що? Кинув роботу, вкрав гроші, підставив мене. Заради чого?

— Я психанув і вирішив послати всіх до біса! Вірка мене не пробачила. Адже я від тебе до неї пішов. А вона навіть доньку налаштувала проти мене. Розумієш?

— Не розумію. Тим більше я тебе попереджав, що твої забави з Надією вийдуть тобі боком.

— Мені потрібні були гроші, Максе. Усе покотилося під три чорти. Я не міг повернутися додому, не міг з'явитися в офісі. Там же Надька. Я просто... не бачив виходу.

— Так ти знайшов «вихід», вкравши чуже? І зваливши в теплі краї?

— Я не думав, що зайде так далеко...

— Потапе, ти перевів гроші на свій особистий рахунок. Що тут думати? Ти ж це зробив у здоровому глузді. Потапе, ти ж доросла людина, фінансист. Невже ти не думав про наслідки.

Той замовк, потім нервово видихнув.

— Я в той момент узагалі ні про що не думав, крім того, як послати всіх... Максиме, ти пробач мені. А? Я не можу повернутися...

— Не можеш? Чи не хочеш?

— Якщо я повернуся, мене посадять!

— А ти розраховував, що буде по—іншому? — Максим усміхнувся. — Серйозно, ти думав, що просто поїдеш на Балі, влаштуєшся інструктором, і все забудеться?

— Я... Я не знав, що ще робити!

— Так от, я підкажу. У тебе є три доби. Повернешся сам — і зможемо поговорити. Ні — тебе депортують, як злочинця, і розмова тоді буде зовсім іншою.

У слухавці повисла тиша.

— Обирай, Потапе. Поки в тебе ще є вибір.

Максим перший скинув виклик. Розмова залишила після себе неприємний осад. Стільки років він дружив із цією людиною й уявити не міг, що саме так розійдуться їхні шляхи—доріжки.

Нехай думає.

Але вибору в нього все одно не залишилося.

***

Максим повернувся додому пізно.

День видався довгим і напруженим: нескінченні зустрічі, переговори, консультації з юристами, нові деталі у справі колишнього фінансового директора. Глухе роздратування ворушилося в грудях, але він уже звик до цієї фонової напруги. Останнім часом воно стало постійним, і більшу частину його становила зовсім не справа Потапа.

Поруч не було Олесі.

Її Воробушек поплив до Австрії, відповідно до умов контракту з Остапом Верником. Максим, зрозуміло, тримав себе в руках — рівно місяць, поки не подзвонив Остапу і не зажадав швидше відпустити його жінку.

Меценат тільки розсміявся у відповідь:

— Максиме, не будь егоїстом. Нехай дівчинка творить.

Творить...

А він тут, в іншій країні, вже рахував дні до її повернення.

Скинувши пальто в передпокої, він пройшов у вітальню, розстібаючи манжети сорочки. Зупинився біля бару, хлюпнув у склянку віскі, але, зробивши ковток, тут же поставив назад — не хотілося.

З ноутбуком у руках влаштувався на дивані, запустив скайп і натиснув виклик.

З'єднання зайняло кілька секунд, а потім на екрані з'явилася вона — Олеся.

Щока Горобчика була забруднена синьою фарбою, руде волосся закручене в недбалий пучок, а замість шпильки стирчав тонкий пензлик. Максим усміхнувся — настільки характерна для неї картина, що навіть сумнівів не залишалося: вона знову захопилася роботою і забула про час.

— Максиме, почекай хвилинку! — крикнула вона, навіть не дивлячись у камеру. — Я пензлики в розчиннику замочу і повернуся!

Дзвінок не скинула, тож він міг спокійно розглянути, де вона перебуває.

Фон за її спиною був залитий м'яким теплим світлом. Висока стеля, масивні ковані люстри, дерев'яні панелі, темні молдинги з витонченим різьбленням. Простір дихав розкішшю, але без химерності — багатство тут виражалося в деталях, у тонкому балансі затишку й елегантності.

І стіна...

Максим примружився, роздивляючись її.

Величезний простір, перетворений на полотно. Величні олені, що стоять біля замерзлого гірського озера, засніжені вершини Альп, лижники, що зникають у туманному світанку. Здавалося, морозне повітря лоскоче шкіру, а далекий звук дзвіночка луною розходиться долиною.

Кожна деталь вивірена, кожен мазок наповнений життям. Картина захоплювала увагу, не просто прикрашаючи інтер'єр, а стаючи ключовим елементом.

Олеся знову промайнула в кадрі, струшуючи краплі води з пальців.

— Усе, я тут! — сіла перед камерою і почала витирати руки вологою серветкою. — Ну, розповідай, як минув день, пане Сапсан?

Максим дивився на неї і відчував, як залишки напруги розсіюються.