Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Роман саме виходив з машини, щоб відкрити ворота і заїхати під журбенкові вікна. Ще троє сусідів, які мудрували поруч над колесом «копійки», підняли зацікавлено голови. Двоє інших, що стояли поряд зі стареньким «опелем», тримаючи в руках по пляшці пива, також мовчки дивилися на лікаря і його дивовижну машину.

— Чого ви так думаєте? — не зрозумів Хижняк.

— Та стільки лікарів щодня до нього ходить, усі щось несуть.

— Він, пані, ще нас усіх переживе, — засміявся Роман.

— А чого ж забігали? — не повірила баба.

— На трав'яну медицину переходимо, — авторитетно заявив той. — Як лікарню закриють, бо ж нікому вона тепер не потрібна — коштів не виділяють, народ мовчить — тоді всі свої болячки травами лікуватимете.

— А як операцію робити треба? — не повірила жінка.

— В область повезуть. Там клініки великі та й лікарі розумніші.

— Смієтеся, лікарю, з мене? — обурилась баба. — Гадаєте, я зовсім стара і темна? Минулого року мого племінника машиною збили, то ледь до нашої лікарні довезли. А до області по наших ямах на чому повезуть?

— Тим не менш, — знизав плечима Роман. — Це не я придумав.

— Вони що — зовсім подуріли?! — не вгавала жінка. — А я туди за які гроші поїду? І хто мене там відвідуватиме?

— От підіть і спитайте, — не витримав Хижняк. — А то мовчите завжди, мов риби, а як вже щось станеться, тоді хтось вам винен…

Прочинивши ворота, Роман рушив до свого авта та завмер від шоку, побачивши картину, що розгорталася перед ним. Його новий китайський джип почав рухатися з місця у напрямку журбенкової залізної загорожі. Ще не звикши до автоматичної коробки передач, відволікшись на бабцю, він просто забув перемкнути важіль на «паркінг» і залишив машину на увімкненій передачі з працюючим двигуном. Доріжка, по якій він заїжджав, йшла вгору, завертаючи у ворота направо, і зусилля двигуна, поки ніхто не тис на газ, бракувало для подолання підйому. Тому авто й застигло на місці, коли Хижняк неквапом відчиняв ворота, теревенячи з сусідкою. Та крутизна підйому виявилася недостатньою, і спочатку по сантиметру, а потім дедалі швидше джип таки почав рухатися. Помітивши це надто пізно, він, замість кинутися до машини і спробувати, відчинивши на ходу дверцята, заскочити в середину, закляк, уявляючи, як китайський метал завтовшки з аркуш паперу зминається об слуп огорожі. Від страху хотілося заплющити очі.

Та, на щастя, кермо виявилося добряче завернутим управо, і крило якимось дивом обминуло слуп, а підйом на заїзді ставав дедалі крутішим, то ж автомат таки змушений був призупинити рух авта саме в той момент, коли дверцята опинилися перед Хижняком. Зборовши дрож, він, не сідаючи до кабіни, провернув ключа і вимкнув двигун, а у те, що цього разу минулося, остаточно повірив, коли вже стукав у журбенкові двері.

Шоковий стан інших спостерігачів дивовижної картини тривав значно довше.

— Ні хера собі… — нарешті промовив один із шанувальників пива.

— Ніколи не чув, щоб таке виробляли, — ковтнувши з пляшки, зауважив господар «опеля».

— А кажуть, що лікарям хріново живеться… — сплюнув власник «копійки», сердито насаджуючи колесо на ступицю.

Цього дня нагорі справді назрівали глобальні зрушення.

— Що, закінчили нарешті? — потис Хижняку руку господар. — Он, читай. Сьогодні тільки з'явилося.

— Що це? — зіщулився Роман, зазираючи в монітор.

— Офіційний сайт обласної ради. Три лікарні, що плануються до закриття. Наша, як бачиш, у переліку перша.

— От і діждали… — скрушно зітхнув Хижняк.

— Це щоб ми поступово звикалися з думкою. Але й це ще не все. Вересюк тільки-но перед тобою пішов. У нього в райраді кум працює. Сьогодні на засіданні прозвучало знаєш що? Після закриття шпиталю у нашому корпусі планується музей історії краю. Вгадай, хто збирається бути спонсором цієї ідеї?

— Невже Моцур?

— Точно. Приватизує будівлю і під маскою реконструкції розбере по цеглині. Гадаю, наші місцеві щурі йому вже нашепотіли, що тут до чого.

— Щоб місце під сонцем зберегти, — додав Щерба. — Тепер старатимуться на повну.

— Дивні люди, — розпачливо похитав головою Хижняк. — Їм би захищати, відстоювати… Вони ж самі тут живуть, родичів мають… Де їхня логіка?!

— У цієї категорії одна логіка — триматися за місце і гребти, хто скільки встигне. Сьогодні. А завтра як Бог дасть…

— Треба розмістити на фейсбуці цю інформацію, — запропонував Хижняк. — Нехай люди читають.

— Ну розмісти, — знизав плечима Цекало. — Що з того? Вони навіть не почухаються. Срали вони на людей. Треба самим боротися. Піти під стіни облради і сидіти там, щоб вони переступали, як до кабінетів ітимуть.

— А тут за цей час хтось помре, і тебе покарають! — заперечив Роман. — Бо ти не на робочому місці був, а людина через це постраждала.

— Так скоро і робочого місця вже не стане! Тоді не страждатимуть?

— От тоді ти вже не будеш винен, — роз'яснював Ігор. — Буде винен той, хто не встигне до області довезти. Однаково хтось із медиків. Бо ті, хто так реформує, ніколи винними не бувають.

— Все, вистачить демагогії, — несподівано обірвав Журбенко. — До того, як усе почнеться, ми маємо знайти спільний знаменник у справі, завдяки якій я маю приємність регулярно вас бачити. Ми остаточно визначилися з потаємною каплицею, але рішення ніхто не знайшов. Ще трохи — і може бути пізно, адже зацікавлених навколо дедалі більшає. Тому пропонуватиму я. Діятимемо сьогодні. Хоча, щоправда, вже по восьмій…

Обвівши колег поглядом, Журбенко продовжував говорити.

У цей вечір він заслужив на довгоочікуваний відпочинок. Ба більше, інтуїція підказувала, що неприємності, які навалились останнім часом, дещо відступили, а далі все владнається якнайкраще. Костогриз всівся в улюбленому кріслі й натяг шерстяні зимові шкарпетки на щойно помиті холодною водою ноги. Рішення прийнято остаточно й годі про це.

Онуки не забарилися. Вручивши їм гостинці, дід спитав у старшої:

— Сонечко, а що ти обіцяла мені зробити?

— Скачати з інтернету зустріч Карпова з Корчним «сторічної» давнини.

— Сама ти сторічна. І як?

У відповідь мала мовчки простягла флешку.

— Молодець. Тоді неси шахи і поклич бабусю.

— Хто там мене кликав? — з'явилася дружина.

— А ти що обіцяла мені зробити?

— Що? — округлила очі господиня.

— Знущаєшся? — почав нервуватися головлікар. — Я ж просив, по дорозі з бібліотеки, пива бочкового у підвальчику купити.

— Костогриз він і є костогриз… — похитала головою дружина, виставляючи на стіл зарошену пляшку з-під мінералки.

— Оце вже інша справа, — розслабився господар. — А тепер йдіть звідси усі!

Двері зачинилися, нарешті запала тиша. Розкривши дошку, він швидко розставив фігури і, вставивши флешку у комп'ютер, зробив перші три ходи, після чого