Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Через годину у коридорі почулося, ніби, відчинилися двері, а потім знову зачинилися. У той день і у Інни зачинилися двері до її серця: любов до матері перетворилася на ненависть: цілу ніч вона ридала безперестанку і лише інколи прислухалась до хропіння чоловіка і жінки. Над ранок бідолашна дівчина трішки заснула, але сон її був короткий; стукіт посуду її розбудив.

- Де моя горівка? - закричав чоловік, господар дому, перевертаючи посуд. - У крижці я залишив вчора горівку. Де вона?

Він дивився то на жінку, котра ще спала, то на дівчину, котра сиділа у своєму звичному куточку. Чоловік хвилину постояв, а потім із розгніваним, навіть осатанілим поглядом глянув на порожні чашки і почав розмовляти:

- Ех блядь! Суки, ви випили мою горівку! Хто вам дозволяв? Шльондри паршиві! - Він підійшов до Інни і примусив її встати. - Ти мала шльондрочка... Бо як і твоя мамця шльондра, так і ти шльондра, тільки починаюча. Хто тобі дозволяв пити мою горівку? - Вдаривши її по лиці. - Я навіть дивитися тобі забороняв на неї, - вдаривши по іншій щоці. - Я тебе зараз вб'ю. Ти розумієш? - взявши її рукою за волосся, він повів її до порожніх кружок. - Ти бачиш, вони порожні. То що мені робити? Е, я знаю! - Він опустився на коліна, підніс до себе кружку... За хвилину вона була наповнена аж по вершечок його рідиною.

- А тепер пий.

- Ні, - промовила крізь зуби Інна.

- Що ти сказала? Мені не причулося? - Здавалося, що у кімнаті стояв сам сатана у людській подобі. - Ти мені посміла сказати "ні"? Ану пий негайно, суко! А то я тебе тут, на цьому місці розплющу, як таракана!

Дівчина зігнулася, щоб взяти кружку: її очі були сповнені не страху, а більше - люті, ненависті. Вона піднесла посудину із жовтою рідиною до вуст і надпила трішки. На очах чоловіка з'явилася радісна усмішка, тріумфуюча усмішка; дівчина це помітила, тому перехилила кружку, мов чарку і випила все до дна. Чоловік здивувався, на його обличчі уже не було тієї переможної усмішки; він тепер почувався переможеним, приниженим.

- А тепер іди і принеси мені горілки! - прокричав він зі злості. -1 то цілу пляшку, а не якусь кружку! За те, що ти випила - ти дістанеш мені повну.

- Але де ж я її візьму? - запитала Інна.

- Де хочеш! Це твоя проблема!

На кілька хвилин залягла тиша: всі стояли мовчки, потупивши кудись свій погляд.

- Ти ще тут? - обернувшись, запитав чоловік. - До тебе, мабуть, не доходить?

- Мені до школи треба, - сказала дівчина.

- До школи?! Яка школа?! Я тобі вже тисячу раз казав, щоб ти лишила школу! Думаєш вона тебе прогодує? Це я тебе годую і одягаю! А від тебе і не дочекаєшся слова подяки! Марш мені на вулицю і принеси мені пляшку! Якщо не принесеш, то можеш не вертатись! Я тебе вб'ю на місці.

- Але як я її дістану? У мене немає грошей.

- А навіщо ти ходиш до школи? Хіба вони тебе там не навчили, як діставати гроші?

Дівчина потупила очі в підлогу.

- Чого мовчиш? Не навчили значить! Бо я тебе навчу. Ти уже не недотрога, бо я постарався... Не терплю, щоб гарна кізка і була целкою! Іди на вулицю і підчепи когось. На таку лялю як ти, неодмінно хтось клюнить, а ще якщо тільки за пляшку, то у тебе буде черга. Затямила, що я тобі сказав! Ну, а тепер вперед, суко! І пам'ятай, чого я тебе навчив.

Інна за цілу ніч виплакала усі сльози і тому тепер вона жодну не зронила.

Пустими вуличками дівчина направлялася світ за очі; тільки б подальше від цього дому від тих людей, що у ньому, від котрих вона не чула жодного теплого слова, у очах яких було лише зло і руки яких не голубили її, а кляли на її юному тілі одні штовхани.

Уже почалося розвиднятися; на дворі був місяць жовтень; листя майже все осипалося, застелило усі доріжки теплою ковдрою.

Інна ішла повільним ходом, минаючи людей, котрі поспішали на роботу, вітаючи ніжними і сумними очима ту частину населення, що несла у своїх торбах підручники і зошити.

"Я більше не буду вчитися у школі, - казала про себе дівчина, - не буду по ній ступати, не буду чути дзвоника на перерву... А уроки... а вчителі, однокласники. Вони ніколи не розуміли, чому я була сумна, а інколи й плакала серед уроку, і більше ніколи не зрозуміють... За мною там теж ніхто не буде сумувати." Її очі залилися слізьми: "Я так хотіла б, щоб хтось мене любив, - продовжувала вона, - хоч хтось... маленький, хоча б якась тваринка."

Усі такі зайняті, що ніхто не помічає чужих сліз, усі минають чужу, ніхто не зупиниться і не спитає, що у тієї чужої трапилося із серцем. Жорстокий світ, справедливий до несправедливих і справедливий до справедливих. І так завжди. Цілу вічність. Безмежність... А люди все страждають і страждають, надіються і вірять, люблять вбивають, проходять, пролітають.

Так Інна блукала майже цілий день. Обходила вона, напевно, усе місто. І от вона - на вокзалі. Перше, що прикуло її увагу - була одна молода пара. Вони сміялися собі, говорили, просто раділи своєму щастю, не боячись, що завтра його може не стати. Молоді люди світилися закоханістю; тепле, гаряче почуття було на їх вустах, у їх очах, у їх серцях; їхні надії збувалися; вони будували уже нові мрії, спільні мрії. "Вони такі щасливі, - думала Інна, не зводячи з них очей, - вони мають один одного. Вони більше не самотні. Вони мають кому пожалітися, коли хтось їх скривдить. Але в мене нема нікого, навіть мати і та мене продала за одну дозу. Ніхто мене не любить і не буде любити. Я бачу який щасливий той чоловік, він так ніжно на неї дивиться, він її любить. Я б теж хотіла, щоб мене хтось любив, щоб мене захищав від злих людей... Він її поцілував! - Юне обличчя на хвилину засвітилося щастям. - Як їй класно! Прямо в губи".