Читати книгу - "Тінь гори"

— Але, Ліне,— прошепотів Абдулла.— Як щодо таємниці?

— Ти знущаєшся?

— Це ж таємниця. Справжня таємниця.

— Мені не подобаються таємниці, про які я вже чув, Абдулло.

— Як тобі може не хотітися дізнатися?

— Припустімо, що в мене психологічний напад астми і мені негайно потрібно вийти на свіже повітря. Це може зцілити мене. Ходімо.

— Прошу, Ліне, залитися зі мною, поки не розкриється ця таємниця.

Я зітхнув.

— Хлопці, ви йдете? — гукнув Халед, зупинившись на перепочинок посеред сходів.— Ці сходи мене вбивають. Наступного тижня встановлять ліфт.

Абдулла благально на мене подивився.

— Гаразд, гаразд,— вирішив я, піднімаючись сходами.

Утомлено дибаючи, Халед подолав останній відрізок сходів і підійшов до зачинених дверей. Дістаючи ключа зі складок свого каптана, він відімкнув двері й провів нас усередину.

Там було темно. Світло з будинку осяяло горище, перехрещене балками даху. Халед зачинив двері, замкнув їх та увімкнув підвішену лампочку.

Там був скарб із золотих і срібних об’єктів: коштовні намиста і ланцюжки, що висипалися з маленьких дерев’яних скринь, розкиданих на кількох столах.

Там були також підсвічники і дзеркала, рами для картин, щітки для волосся, перлові намиста, коштовні браслети, намиста, брошки, персні, сережки, кільця для носа, персні для пальців ніг, навіть кілька чорних і золотих весільних намист.

І там були гроші. Багато грошей.

— Хай як би я намагався це описати,— мовив Халед, дихаючи розтуленим ротом,— нічого не зрівняється з побаченим на власні очі, на? Це і є влада прихиленого коліна. Ви бачите? Ви бачите?

Опустилася м’яка тиша. Десь на даху бігали голуби, їхнє воркотання лунало в довгій замкненій кімнаті.

Нарешті Халед озвався.

— Неоподатковані,— пропихтів він.

Він по черзі дивився на мене й Абдуллу.

— Ну? Що скажете?

— Тобі потрібно більше охорони,— зауважив Абдулла.

— Ха! — розреготався Халед, поплескуючи високого іранця по спині.— Ти зголошуєшся на роботу, мій старий друже?

— Я маю роботу,— ще серйозніше відповів той.

— Так, так, звісно ж, маєш, але...

— Це твої учні віддали все це? — запитав я.

— Узагалі-то, це я називаю їх учнями, а вони надають перевагу терміну «послідовники»,— розповів Халед, дивлячись на скарби.— Цього всього було ще більше.

— Більше за це?

— О так. Удосталь інших подарунків від моїх послідовників у Варанасі. Але я мав нагло покинути те місто, тож усе втратив.

— Як саме?

— Використав як хабар поліції,— уточнив Халед.— Саме тому лорд Боб незадовго до смерті оселив мене тут, у цьому будинку.

— А чому ти так швидко покинув Варанасі?

— Чому ти хочеш знати, Ліне, мій старий друже?

Прикраси зі скарбу сяяли в його очах.

— Друже, ти сам почав про це розповідати.

Він довго на мене дивився, вагаючись на крижаному краю безжалісної правди. Здається, він вирішив мені довіритися.

— Там була дівчина,— почав він.— Послідовниця, дуже віддана послідовниця, яка походила з видатної родини брахманів[91]. Вона була прегарна й безмежно мені віддана, тілом і душею. Я не знав, що вона була неповнолітня.

— Та ну, Халеде.

— Я не міг знати. Ліне, ти ж тут живеш і маєш знати, якими не на свої літа розвинутими можуть бути ці юні індійські дівчата. Вона виглядала на вісімнадцять, присягаюся. Її груди були набряклі, наче спілі манго. І сексом вона займалася, неначе доросла. Але, на жаль, їй було лише чотирнадцять.

— Халеде, ти тільки-но офіційно мене налякав.

— Ні, Ліне, зрозумій мене...

— Зрозуміти секс із дітьми? Хочеш, щоб я дивився на це твоїми очима? Це воно, Халеде?

— Але цього не трапиться знову.

— Знову?

— Цього не може знову трапитися. Я вжив заходів.

— Ти погіршуєш ситуацію щоразу, коли розтуляєш рота, Халеде.

— Послухай мене! Я змушую кожну з них показувати свідоцтво про народження, особливо молодших. Тепер я захищений.

— Ти захищений?

— Закриймо цю серйозну тему, яар. Ми всі жалкуємо про деякі випадки зі свого минулого, ні? Є таке арабське прислів’я: радься з тим, хто змушує тебе ридати, а не з тим, хто змушує сміятися. Я не розсмішив тебе сьогодні, Ліне, але це не означає, що мої поради даремні.

— Халеде...

— Хочу, аби ви знали, що ви з Абдуллою — єдині мої брати, які відтепер завжди будуть у безпеці. Ця влада, ці гроші та мій спадок — це все ваше.

— Про що ти, Халеде?

— Про гроші для розширення бізнесу,— пояснив він.

— Якого бізнесу?

— Цього бізнесу. Ашраму. Прийшов час для розширення. Ми можемо керувати тут разом, і по всій Індії, а потім навіть у Америці. Межа — це небо. Буквально.

— Халеде...

— Саме тому я так довго з тобою не зустрічався. Потрібно було накопичити базовий фонд. Я привів вас сюди, щоб показати щось настільки ж ваше, як і моє.

— Це точно,— сказав я.

— Я дуже радий, що ти розумієш.

— Я хочу сказати, що зібрані тут речі не наші, Халеде, і не твої.

— Що це означає?

— Вони були даровані чомусь більшому за нас, і ти це знаєш.

— Але ти не розумієш,— наполягав він.— Я хочу бачити вас двох зі мною. Ми можемо заробити мільйони. Але духовна індустрія — це жорстоке місце. Ви знадобитеся мені для руху вперед.

— Я вже рушив уперед, Халеде.

— Але ми можемо розширитися! — просичав Халед, вишкіривши зуби.— Ми можемо розширитися!

— Халеде, мені потрібно поїхати з міста,— раптом заявив Абдулла наполегливо.

— Що? — здивувався Халед, якого несподівано струсили з дерева планів.

— Хочу попросити тебе ще один раз залишити це місце, цих людей і повернутися зі мною до Бомбея.

— Знову, Абдулло? — сказав Халед.

— Займи своє правомірне місце на чолі ради, що належала Хадербгаю. Ми зіткнулися з проблемами, і стане набагато гірше. Ти маєш нас очолити. Ти маєш скинути Санджая і повести нас. Якщо підеш зараз, то Санджай житиме. Якщо ні, то один з нас його вб’є, а потім тобі все одно доведеться керувати в інтересах компанії.

У цьому новому втіленні Халед був протилежністю того, яким має бути ватажок. Але Абдулла — іранець, який налаштовував своє