Читати книгу - "Талiсман"

Вони не пройшли і чверті милі, коли глибокий, пекучий біль, що засів у боку, не змусив його спитати Вовка, чи той не понесе його на плечах.

— Що? — перепитав Вовк.

— Ну, знаєш, — Джек показав.

Велика посмішка з’явилася на Вовковому обличчі. Нарешті він хоч щось зрозумів; хоча б щось міг зробити.

— Ти хочеш покататися на мені, як на конику? — закричав він задоволено.

— Ага. Гадаю…

— Так! Вовк! Тут і зараз! Звик возити братиків-по-окоту! Застрибуй, Джеку!

Вовк нахилився, тримаючи напоготові зігнуті руки, як стремена.

— Коли я стану заважким, просто спусти…

Перш ніж він устиг закінчити фразу, Вовк підхопив його і легко побіг із ним дорогою в пітьмі — справді побіг. Холодне дощове повітря здувало волосся з його гарячого лоба.

— Вовку, ти заженеш себе! — кричав Джек.

— Не я! Вовк! Вовк! Бігти тут і зараз, — уперше після їхнього переходу голос Вовка звучав справді щасливим. Наступні дві години, аж доки Арканум опинився далеко на сході, він мчав уздовж темної довгої асфальтової дороги з двома смугами. Джек побачив закинутий хлів, що стояв біля зарослого бур’янами поля, і вони там заночували.

Вовк хотів зайти подалі від центральних районів, де машини ревли в загальному потоці, а запахи здіймалися до небес задушливою хмарою. Джек також цього хотів. Вовк надто виділявся. Але їм довелося зробити одну зупинку біля придорожньої крамнички, за кордоном Індіани, неподалік від Гаршвіля. Знервований Вовк стояв біля дороги й присідав, копирсався в землі, підводився, ходив маленьким колом і знову присідав. Тим часом Джек купив газету і уважно проглянув прогноз погоди. Наступна повня мала бути 31 жовтня — Гелловін, саме вчасно. Джек повернувся на першу сторінку, щоб зрозуміти, який сьогодні день… точніше, який був вчора. Двадцять шосте жовтня.

7

Джек штовхнув одні зі скляних дверей і зайшов до вестибюля «Таун-Лайн Сіксплекс». Він різко озирнувся на Вовка, але той виглядав — принаймні зараз — цілком нормально. Насправді, Вовк здавався обережно оптимістичним… на той момент. Йому не подобалося перебувати в приміщенні, але все було не настільки погано, як у машині. Тут були гарні запахи — легкі та смачні. Але був ще й якийсь гіркий аромат. Вовк поглянув ліворуч і побачив скляну коробку, переповнену чимось білим. Це й було джерело приємного запаху.

— Джеку, — прошепотів він.

— Що?

— Можна мені тої білої штуки, будь ласка. Але без пі-пі.

— Пі-пі? Ти про що?

Вовк пошукав правильніше слово і знайшов.

— Без сечі. — Він показав на резервуар, усередині якого загорався і згасав напис «СМАК ОЛІЇ». — Це ж якась сеча, так? Певно, що так, зважаючи на запах.

Джек утомлено посміхнувся.

— Попкорн без фальшивої олії. Гаразд. А тепер помовч, гаразд?

— Звісно, Джеку, — сумирно погодився Вовк. — Просто тут і просто зараз.

Він дістав скручені в рурочку банкноти — важко зароблені однодоларові купюри із самотніми п’ятьма баксами, схованими посередині.

— Який фільм? — Її очі рухалися туди-сюди, туди-сюди від Джека до Вовка і від Вовка до Джека, наче жінка спостерігала за напруженою грою в настільний теніс.

— А що зараз почнеться? — спитав у неї Джек.

— Ну… — Дівчина зиркнула на приклеєний скотчем папірець, — у залі чотири — «Дракон у польоті». Кунгфу бойовик з Чаком Норрісом. — Очі ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, — у шостому залі подвійний сеанс. Мультики Ральфа Бакші «Чарівники» та «Володар перснів»[162].

Джек відчув полегшення. Вовк був величезною дитиною-переростком, а діти люблять мультфільми. Усе могло спрацювати. Вовк знайде в Країні неприємних запахів щось, що його розважить, а Джек поспить три години.

— Ось це воно, — сказав Джек, — нам на мультики.

— Чотири долари, — сказала дівчина. — Особливі ціни на ранкові сеанси до другої дня. — Вона натиснула кнопку, і два квитки з металевим скреготом вискочили зі щілини. Вовк скрикнув і позадкував.

Дівчина зиркнула на нього, здійнявши брови.

— Ви нервовий, містере?

— Ні, я Вовк. — Він посміхнувся, демонструючи надто багато зубів. Джек міг поклястися, що зараз зубів було вдвічі більше, ніж за день чи два до того. Дівчина поглянула на них і облизнулась.

— З ним усе гаразд. Він лише… — Джек знизав плечима. — Надто звик до ферми. Ну, ви знаєте. — Хлопчик простягнув самотні п’ять баксів. Касирка взяла їх із таким виразом, наче шкодувала, що в неї для цього немає щипців.

— Ходімо, Вовку.

Коли вони пішли до стенду із солодощами (Джек засовував долар у кишеню брудних джинсів), дівчина беззвучно промовила до продавця:

— Поглянь на його ніс!

Джек поглянув на Вовка — його ніс ритмічно роздувався.

— Припини, — прошепотів він.

— Припинити, що, Джеку?

— Робити так носом.

— Ох, я спробую, але…

— Тсссс…

— Я можу чимось допомогти, синку? — спитав продавець.

— Так, будь ласка. «Джуніор Мінст», «Різес Пісез»[163] та надвелику порцію попкорну без олії.

Продавець посунув замовлення до них. Вовк схопив відерце попкорну обома руками і миттю захрумкотів, набиваючи ним рот. Продавець мовчки зиркнув на нього.

— Надто звик до ферми, — повторив Джек. Якась частина його вже замислювалася, чи достатньо багато дивного побачили ці двоє, щоб вирішити викликати поліцію. Він подумав — і вже не вперше — скільки в цьому іронії. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі ніхто на Вовка і не глянув би вдруге, а тим більше — втретє… Імовірно, рівень толерантності до дивних речей у сільській місцевості був набагато нижчим. Але, звісно, якби вони потрапили до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, Вовк би ошизів набагато швидше.

— Закладаюся, так і є, — буркнув продавець. — Із вас два вісімдесят.

Джек заплатив; він подумки скривився, зрозумівши, що за похід у кіно виклав четвертину своїх запасів.

Вовк вищирився до продавця ротом, набитим попкорном. Джек розумів, що для Вовка це привітна посмішка № 1, але він сумнівався, що продавець також розуміє це. Надто багато зубів було в цій посмішці… може, сотня.

А ще ніздрі Вовка знову роздувалися.

«Та ну їх, хай викликають копів, якщо хочуть, — подумав утомлено він, що більше пасувало б дорослому, ніж дитині. — Це нас не сповільнить іще більше. Він не може