Читати книгу - "Талiсман"

їздити в нових машинах, бо терпіти не може запахів конденсаційних конвертерів. Він не може їздити в старих машинах, бо ті смердять викидними газами, потом, олією та пивом. Він, імовірно, узагалі не може їздити в машинах через клаустрофобію. Скажи правду, Джекі, будь чесним хоча б із самим собою. Ти постійно переконуєш себе, що він звикне, але цього, певно, не станеться ніколи. То ж що нам робити? Гадаю, мандрувати через Індіану. Поправка. Вовк мандруватиме Індіаною пішки, а я мандруватиму Індіаною верхи. Але спершу я збираюся відвести Вовка в клятий кінотеатр і поспати, доки не закінчаться обидва мультфільми або доки не приїдуть копи. Ось і кінець історії, сер».

— Що ж, приємного перегляду, — сказав продавець.

— Дякую, — відповів Джек і пішов далі, а тоді збагнув, що Вовка немає поряд з ним. Вовк витріщався на щось за головою Джека з майже релігійним захватом. Джек підвів погляд і побачив рухому рекламу фільму Стівена Спілберґа «Близькі контакти третього ступеня»[164], що демонструвалася вгорі. — Ходімо, Вовку.

8

Вовк збагнув, що нічого не вийде, щойно вони пройшли крізь двері.

Маленька темна волога кімната. Тут панували жахливі запахи. Поет з нюхом Вовка назвав би це смородом похмурих мрій. Вовк поетом не був. Він лише знав, що найсильніше тут пахне попкорном із сечею, і його мало не знудило.

Тоді ліхтарі почали тьмяніти ще більше, обертаючи кімнату на печеру.

— Джеку, — простогнав він, хапаючи хлопчика за руку. — Джеку, нам треба вшитися звідси, добре?

— Тобі сподобається, Вовку, — пробурмотів Джек, розуміючи, хоч і не повністю, страждання друга. Зрештою, Вовк завжди від чогось страждав. У цьому світі слово «страждання» цілком його описувало. — Спробуй.

— Гаразд, — сказав Вовк, і Джек почув згоду, але пропустив повз вуха непевність, яка свідчила, що Вовк тримається з останніх сил. Вони сіли. Вовк незручно вмостився біля проходу. Коліна задерлися вгору, відерце з попкорном (їсти його Вовк уже перехотів) притиснулося до грудей.

Перед ними на мить спалахнув жовтий сірник. Джек відчув різкий сухий запах травички, настільки звичний для кінотеатрів Каліфорнії, що його миттю перестаєш помічати. Вовк унюхав лісову пожежу.

— Джек!…

— Тсссс… Починається кіно.

«І я вже задрімав».

Джек так ніколи і не дізнався, скільки героїзму виявив Вовк у наступні кілька хвилин. Вовк насправді й сам цього не знав. Він знав лише, що мусить стерпіти цей жах заради Джека. «Все буде гаразд, — міркував він, — поглянь, Вовку, Джек збирається заснути, збирається заснути просто тут і просто зараз. І ти знаєш, Джек не привів би тебе в Край Болю, тож просто витримай це… просто перечекай… Вовк! усе буде гаразд…»

Але Вовк був твариною циклів, і його цикл наближався до місячного піку. Його інстинкти стали витончено гострими, їм неможливо було опиратися. Його раціональний розум казав, що з ним усе буде гаразд, що інакше Джек не привів би його сюди. Але це нагадувало міркування чоловіка, який умовляє сам себе не чхати в церкві, бо це не гарно.

Він сидів там, у пітьмі, вдихав запахи лісової пожежі та вологої печери, смикаючись щоразу, коли якась тінь проходила вниз, заціплено очікуючи, як щось у темряві впаде йому на голову. А тоді по центру печери розчахнулося чарівне вікно, і він сидів у ядучому смороді власного поту (очі широко розплющені, на обличчі застигла маска жаху), спостерігаючи, як розбиваються і перевертаються машини, як палають будинки і як один чоловік женеться за іншим.

— Анонси, — пробурмотів Джек. — Я ж казав, тобі сподобається…

Лунали голоси. Хтось сказав: не палити! Хтось сказав: не смітити! Хтось сказав: наявні знижки для груп! Хтось сказав: Особливі ціни на ранкові сеанси до четвертої дня.

— Вовку, нас надурили, — пробурмотів Джек.

Він почав говорити щось іще, але швидко перейшов на хропіння.

Останній голос промовив: і тепер ми представляємо — після чого Вовк втратив контроль. «Володар перснів» демонструвався в системі звуку «Долбі Сураунд» і кіномеханіку наказували вдень вмикати звук на повну, бо в цей час туди навідувалися нарики, а їм дійсно подобався «Долбі Сураунд».

Пролунав недоладний мідний скрип. Знову розчахнулося магічне вікно, і тепер Вовк побачив вогонь — палахкотіння помаранчевого та червоного кольорів.

Вовк завив, скочив, потягнувши за собою Джека, який вже майже заснув.

— Джеку! — закричав він. — Забиратися! Треба забиратися! Вовк! Бачу вогонь! Вовк! Вовк!

— Гей, там попереду. Ану сядь! — загорлав хтось.

— Затули пельку, гальмо, — додав ще хтось.

Двері до зали № 6 прочинилися.

— Що тут відбувається?

— Вовку, замовкни! — зашипів Джек. — Заради Бога…

— ОУУУУУУУУООООООООООООООООООО!

Вовк вив.

Якась жінка добре роздивилася Вовка в яскравому світлі, що лилося з вестибюля. Вона закричала і потягнула за собою маленького хлопчика. Буквально потягнула: дитина впала на коліна і жінка поволочила її по всипаному попкорном килиму в центрі проходу.

— ОУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУОООООООООООООООООООООО!

Нарик, що сидів трьома рядами нижче, повернувся і дивився на них із туманним інтересом. Він тримав у руці тліючий косяк; запасний стирчав за вухом.

— Чудово! — промовив він. — Срані лондонські вовкулаки[165] знову атакують, так?

— Добре, — сказав Джек. — Добре, ми йдемо. Жодних проблем. Просто не роби так більше, гаразд?

Він повів Вовка на вихід. Його знову зморила втома.

Світло вестибюля, впиваючись голками, ударило йому в очі. Жінка, що тягнула маленького хлопчика із зали, обійнявши дитину, позадкувала в куток. Коли вона побачила, що Джек виводить Вовка (той досі вив) крізь подвійні двері шостої зали, то підхопила дитину і кинулася геть.

Продавець, касирка, кіномеханік та високий чоловік у спортивному піджаку, який пасував би закликайлу на перегонах, згуртувалися в маленьку щільну купку. Джек припустив, що чоловік у картатому спортивному піджаку та білих черевиках — менеджер.

Двері інших залів також прочинились. Із пітьми визирали обличчя — усім було цікаво, через що зчинився гамір. Джеку вони здавалися борсуками, що визирають зі своїх нірок.

— Забирайтеся геть! — крикнув чоловік у картатому піджаку. — Забирайтеся геть! Я вже викликав поліцію, вони будуть тут за п’ять хвилин.

«Херня це все, — подумав Джек, гріючись у промінцях надії. — Ти не мав на це часу. І якщо зникнемо просто зараз, можливо, тільки можливо, ти нікому й не телефонуватимеш».

— Ми вже йдемо, — сказав хлопчик. — Слухайте, мені шкода. Це просто… мій старший брат епілептик і у