Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

А коли залишається сам, при щонайменшому шереху забивається під листок і лише кінчик носа вистромляє, немов перевіряє, чи немає небезпеки.

Нарешті рана у щурика загоїлася. Матіуш написав Клу-Клу листа, вклав у горіхову шкаралупу, заклеїв і для проби повісив щурикові на шию. Але той запищав і так тужливо поглянув на Матіуша, що він поспішив зняти ланцюжок із шиї. Мабуть, немає ще сил для подорожі або він чує небезпеку. Чи пищав щурик минулого разу чи ні, Матіуш не пам’ятав. Він тоді не дорожив маленьким звірятком, тому не звертав на це уваги.

Якщо до маленьких і беззахисних ставитися дбайливо, з любов’ю, вони тобі все розкажуть, навіть камінь і мушлі заговорять. Недарма Матіуш розмовляє з мушлею, яку подарував йому Ало, і з камінчиком Али. Напевно, щурик теж хоче щось сказати, тому так смішно смикає носиком. «А що, коли спочатку послати його на маяк?» — подумав Матіуш.

Тим часом маленький листоноша почав непокоїтися: вночі крутиться в рукаві, зітхає, вдень йому теж не сидиться на місці — скаче на трьох лапках і відмовляється від їжі. Напевно, дає зрозуміти, що відпочив і час уже в дорогу. Матіуш написав дітям, що в нього вкрали човен і він більше не приїде. І того ж дня уже до вечора отримав відповідь, але папір намок (видно, горіх був погано заклеєний), і Матіуш насилу розібрав усього кілька слів.

«Шкода, займаюся сам. шукали, чекаємо.»

Матіуш поцілував лист і заховав у кишеню, де лежали фотографія мами, засушений листочок салату — останній, який клювала канарка, зі слідами її дзьоба, — мушля й камінчик.

Але маленький листоноша не заспокоївся. Хіба ж кілька миль для нього відстань? Він крутиться під ногами, пищить, шукає горіх. Отже, час йому в дорогу. Без маленького друга Матіуш сильніше відчув свою самотність. І щоб заглушити тугу, він прискореним маршем рушив угору за течією річки. Ішов він, ішов — і раптом бачить озеро; посеред нього — острівець, а на ньому три тубільці черпають воду кокосовою шкаралупою.

Матіуш нітрохи не злякався, навпаки, навіть зрадів. 1 став махати білою хусткою на знак миру, а тубільці дивляться й нічого не розуміють.

Лише на третій день один тубілець сів верхи на колоду і, відштовхуючись жердиною, підплив до берега. Це був парламентер. Він привіз Матіушу металевий ґудзик, обгорілий сірник, шматок чорної нитки і пробку. Матіуш зрозумів: вони пропонують йому викуп, щоб він їх не чіпав.

Так відбулося його перше знайомство з тубільцями. Скоро Матіуш подружився з ними й перебрався на острів. Тубільці полюбили його, оточили шаною й не дозволяли нічого робити. У Матіуша було безліч вільного часу, і, лежачи на березі, він думав про всіляку всячину. От диво! Шукав самотності на безлюдному острові і не знайшов. І лише на острівці посеред цього острова віднайшов спокій. Ніби за високою фортечною стіною сховався.

Тепер він без перешкод роздумував про ротмістра, Стефана, Філіпа. Добре б записати дещо в щоденник, але залишився лише один зошит і піволівця. Тому писати про всяку нісенітницю не можна. Треба заощаджувати папір. Не те що в школі: накалякають на цілій сторінці або вирвуть аркуш і зроблять голуба.

«Амарій — добрий чи злий? Чи може Філіп виправитися? Чому в тубільців, серед яких я живу, немає жодної зброї — ні стріл, ні луків?»

І він записав у щоденнику:

Люди бувають спокійні й неспокійні.

Спокійні — це Дормесько, мама, хлопчик, якого Матіуш бачив у хатині під час війни. Тубільці, церемоніймейстер, канарка, Кампанелла — теж спокійні.

А Фелек, ротмістр, Ала, Філіп, Молодий король, Клу-Клу і сам Матіуш — неспокійні. Неспокійні люди затівають війни, а спокійні підкоряються їм. Тому Сумний король, усупереч своїй волі змушений був воювати. І маленький листоноша-щурик теж неспокійний, але по-іншому, ніж, наприклад, лев. Він приносить користь. І Матіуш теж.

Неспокійні люди, — писав далі Матіуш, — бувають добрі й злі. Якщо на світі буде багато неспокійних і добрих, це добре. А якщо багато неспокійних і злих, це погано.

А якби на світі були лише спокійні люди, що тоді? Матіуш слинив олівець. На колінах у нього лежить розкритий зошит, але як на це відповісти, він не знає. А довкола навпочіпки сидять його друзі тубільці й не зводять із нього очей, немов розуміють: він зайнятий важливою справою.

Матіуш любить їх і жаліє.

XXII

І Бум-Друм оголосив війну всім білим королям. Об’єдналися племена з півночі й півдня, із заходу та сходу й пішли війною на білих задля порятунку Матіуша.

У диких племен немає ні книжок, ні газет. Новини передаються з вуст у вуста, кожен додасть щось від себе, і так народжується легенда.

Цього разу вигадали от що: білі викрали з неба блискавку, тому вони такі сильні. А Матіуш вирішив віддати блискавку неграм. Білі королі довідалися про це, злякалися й ув’язнили Матіуша. Але вбити його не можуть: він могутніший за них. І ніби-то Матіуш обіцяв неграм у винагороду за звільнення — владу над блискавкою. І тоді негри стануть дужі-дужі, сильніші за білих. Хтось говорив, війна буде страшною, хтось — не дуже.

Інша легенда свідчила: негри одного разу перемогли білих королів, і ті лежали зв’язаними по п’ять чоловік. Усе було б добре, якби не лиходій із племені Тха-Гро, який з’їв королеву Кампанеллу. Матіуш страшенно розсердився, закликав блискавку й допоміг білим королям розправитися з неграми. І тепер, щоб спокутувати свою провину, вони повинні звільнити Матіуша.

З краю в край мчать гінці. Мчать через ліси, річки, пустелі й гори. З краю в край летить бойовий клич:

— Брати, до зброї! Піднімайтеся проти білих!

У селищах лишилися жінки, діти та немічні люди похилого віку. Чоловіки пішли на війну.

Білі королі дізналися про війну раніше, ніж усі негри. Спочатку вони здрейфили, але, подумавши, дійшли висновку, що це навіть на краще: принаймні раз і назавжди поквитаються з чорношкірими. І білі королі