Читати книгу - "Доктор Сон"

Включилася Енні. Слідом Мо, придушеним голосом. Горіх. А тоді й Крук. Роза Циліндр набрала повні груди повітря і додала свій голос до решти.

«Лодсам ханті — ми обрані.

Каханна різоне ханті — ми щасливці.

Саббатха ханті. Саббатха ханті. Саббатха ханті.

Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі».

5

Пізніше Крук прийшов до її «ЕрфКрузера».

— Ти не поїдеш на Схід, це точно?

— Ні. За старшого там будеш ти.

— Що ми робитимемо зараз?

— Триматимемо жалобу, звичайно. На жаль, ми можемо йому подарувати лише два дні.

Традиційно це мусило тривати сім: не злягатися, не теревенити пустого, не приймати духу. Тільки медитація. Потім прощальне коло, де кожен зробить крок вперед, розкаже якийсь один свій спогад про Діда Джонаса Фліка і покладе отриману від нього річ або таку, що була з ним якось пов’язана (Роза вже вибрала свою, той перстень з кельтськими символами, що Дідо подарував їй, коли ця частина Америки ще була індіанською територією, а її саму знали як Ірландську Розу). Тіла ніколи не було, коли помирав хтось з їхнього Племені, тож замість нього слугували ці пам’ятні речі. Їх загортали у біле полотно і ховали в могилі.

— Отже, моя група виступає коли? У середу ввечері чи вранці в четвер?

— У середу ввечері. — Роза хотіла отримати дівчинку якомога швидше. — Їдьте навпрямки. А ти цілком впевнений, що вони притримають той вгашаючий препарат в експрес-пункті в Стербриджі?

— Так. Щодо цього можеш розслабитися.

«Я не розслаблюся, допоки не зможу подивитися на ту малу курву, коли вона лежатиме в кімнаті прямо навпроти моєї, по саме нікуди причмелена, в кайданках і повна смачного, цідливого духу».

— Кого ти береш з собою? Назви поіменно.

— Я, Горіх, Джиммі Арифметика, якщо ти зможеш без нього…

— Я зможу без нього. Кого ще?

— Енді Зміїне Жало. Якщо нам знадобиться когось всипити, вона це зробить. І Хінця. Його для певності. Він тепер, коли Дідо нас покинув, найкращий серед нас локалізатор. Після тебе, тобто.

— Безумовно, бери його, але тобі не потрібен локалізатор, щоб знайти її, — сказала Роза. — З цим не мусить виникнути проблем. І вистачить однієї машини. Візьми «Віннебаго» Духоголового Стіва.

— Вже побалакав з ним про це.

Вона кивнула задоволено.

— І ще одне. Там, у Сайдвіндері, є така крамничка, називається «Дистрикт Х».

У Крука брови злетіли на лоба.

— Порносалон з надувною медсестричкою у вітрині?

— Бачу, ти знаєш цей заклад, — голос Рози прозвучав сухо. — А тепер уважно мене вислухай, Татку.

Крук вислухав.

6

Ден з Джоном Далтоном вилетіли з Логана[304] у вівторок вранці, щойно почало сходити сонце. У Мемфісі вони пересіли на інший літак і об 11:35 за Центральним денним часом приземлилися в Де Мойні[305], де погода була схожою більше на середину липня, а не на кінець вересня.

Першу частину перельоту з Бостона до Мемфіса Ден прикидався, ніби спить, щоби не мати діла з сумнівами й непевністю, які проростали в Джоновім мозку буйно, мов ті бур’яни. Десь над північною частиною штату Нью-Йорк він перестав прикидатися і насправді заснув. Між Мемфісом і Де Мойном спав Джон, тож з цим все було гаразд. А коли вони опинилися вже в Айові та їхали в орендованому в «Герці»[306] абсолютно непримітному «Форді Фокусі» в напрямку міста Фрімен[307], Ден відчув, що Джон відправив усі свої сумніви на упокій. Принаймні на певний час. На заміну їм прийшли цікавість і тривожна збудженість.

— Хлопчаки вирушили на пошуки скарбу, — промовив Ден. Він поспав довше, отож сидів зараз за кремом. Висока кукурудза, тепер уже більш жовта, аніж зелена, пропливала повз них обабіч дороги.

Джон злегка здригнувся:

— Га?

Ден посміхнувся:

— Хіба не саме це ти думав? Що ми, наче хлопчаки, які вирушили на пошуки скарбу?

— Ти буваєш доволі збіса жаским, Деніеле.

— Мабуть що. Я до цього звик.

Це було не зовсім правдою.

— Коли ти дізнався, що вмієш читати думки?

— Це не просто читання думок. Сяйво — це унікально багатомірний дар. Якщо це дар. Часами — в більшості випадків — воно вчувається, наче потворна родима пляма. Я певен, Абра сказала б те саме. А щодо того, коли я дізнався… ніколи я не дізнавався. Я просто завжди це в собі мав. Отримав у пакеті разом з усім стандартним набором.

— А пив ти, щоб це заглушити.

Жирний байбак з безбоязною розслабленістю чимчикував поперек шосе № 150[308]. Ден вильнув, щоб його не збити, і байбак зник в кукурудзі, так само не поспішаючи. Гарно було тут, небо проглядалося на тисячу миль вглиб і жодної гори на обрії. У Нью-Гемпширі добре, і думається про нього, як про дім, але Ден гадав, що на пласкій рівнині він завжди почуватиметься комфортніше. Безпечніше.

— Кому знати, як не тобі, Джонні. Чому кожний алкоголік п’є?

— Тому що він алкоголік.

— Бінго. Просто, як мило. Продерися крізь заумний белькіт і постанеш перед сліпучою правдою. Ми п’ємо, би ми п’яниці.

Джон розсміявся.

— Кейсі К. добре тебе підкував з боку теорії.

— Ну, є ще й така річ, як спадковість, — сказав Ден. — Кейсі завжди відкидає цей чинник на узбіччя, але він все одно присутній. Твій батько пив?

— І він, і матінка моя дорога, обоє. Вони самі, тільки удвох, могли б забезпечувати регулярний виторг бару в кантрі-клубі. Я пам’ятаю день, коли моя мати скинула з себе тенісну сукню і стрибнула в басейн до нас, дітей. Чоловіки аплодували. Мій тато вважав це страшенно кумедним. А я… я не дуже. Мені тоді було дев’ять, і аж поки я не поїхав вчитися в коледж, я залишався сином матусі-стриптизерки. А твої?

— Мати могла випити вряди-годи. Інколи вона називала себе Венді-два-пива. А от мій татусь… одна склянка вина або бляшанка «Бада» — і його вже понесло. — Ден поглянув на одометр і побачив, що їм залишається їхати ще сорок миль. — Хочеш почути одну історію? Яку я нікому не розповідав? Мушу попередити, вона доволі моторошна. Якщо ти гадаєш, що сяйво починається і закінчується таким дріб’язковим лайном, як телепатія, ти далекий від істини. — Він помовчав. — Існують інші світи,