Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

прохолодно, як у воді, й вітерець холодив шкіру крізь мокру сорочку. Я думав про самця. Краще б я вже схибив! А то тільки поранив і не зумів вистежити його. Мабуть, він тікав усе далі й далі, геть із цієї місцини. Адже він ні разу не виказав наміру повернути назад. Увечері він сконає, і: І його зжеруть гієни або, ще гірше, накинуться на нього живого, поперегризають йому жижки, а потім повиривають нутрощі. Гієна, яка натрапить на кривавий слід, не заспокоїться, доки не наздожене жертву. А потім почне скликати інших. Я картав себе, що поранив, а не вбив антилопу. Я без гризоту вбивав усяку здобич, якщо тільки вдавалось убити відразу: адже всі вони мали померти й моя участь у сезонних убивствах, що їх кожного дня вчиняли мисливці, була зовсім незначна, і я не відчував ніяких докорів сумління. Ми з'їдали м’ясо і забирали шкури й роги. Але цей чорний самець-анти-допа завдав мені таких мук. До того ж мені неабияк хотілося добути його. Хотілося страшенно, — я навіть сам собі не признавався, як мені цього хотілось. Однак гру було програно. Нагода випала напочатку, коли він упав, а ми її втратили, не знайшли його. Зрештою ні: найкраща нагода, якої може побажати собі мисливець, випадала мені тоді, коли треба було стріляти, а я вистрелив навмання. То була найприкріша помилка. Я вчинив підло, простреливши йому черево. А все через надмірну самовпевненість, коли нехтуєш чимось, без чого не можна довершити задумане. Хай там як, а ми втратили цього самця. Я сумнівався, що в світі можна було знайти собаку, котрий вистежив би його в таку спеку. І все ж нічого більше не залишалось. Подивившись у словник, я спитав Діда, чи є на шамбі собаки.

— Немає,— відповів Дід. — Хапана.

Ми зробили велике коло, а брата Римлянина й красуниного —.чоловіка я послав на пошуки в інший бік. Та ми не знайшли нічого: ні слідів, ні крові, тож я сказав М'Колі, що час вертатися до табору. Брат Римлянина й красунин чоловік пішли вгору долиною по м'ясо вбитої самиці. Отже, ми програли.

Ми з М'Колою, а за нами решта, перетнули під пекучим сонцем відкриту рівнину, потім сухе русло й зайшли в прохолодну сутінь лісу. Ми ступали стежкою, де-не-де поцяткованою зайчиками сонячного проміння, тоді навпростець по рівному Пружинистому настилу, коли за якихось сто ярдів від себе побачили стадо чорних антилоп: вони непорушно стояли між деревами і дивилися на нас. Я відтяг затвор і почав вибирати найкращу пару рогів.

— Думі,— прошепотів Геррік. — Думі кубва сана!

Я подивився туди, куди він показував. Там стояла велика самиця, темно-каштанова, з білими позначками на морді, білим черевом, міцна, з гарно вигнутими рогами. Вона стояла боком і, повернувши голову, дивилася на нас. Я уважно оглянув антилоп: тільки самиці. Видно, те саме стадо, в якому я підстрелив самця, — перейшло через пагорб і знову зібралось тут.

— Ходімо до табору, — сказав я М'Колі.

Коли ми рушили, антилопи побігли, перескакуючи стежку попереду нас. Бачачи гарну пару рогів, Геррік щоразу повторював: «Самець, бвана, великий, великий самець! Стріляй, бвана. Стріляй, стріляй!»

— Самиці,— сказав я М'Колі, коли наполохане стадо втекло, перебігши через оббризканий сонцем ліс.

— Так, — погодився М'Кола.

— Діду! — покликав я. Той підійшов.

— Нехай Геррік несе голову антилопи, — сказав я.

Дід опустив антилоп'ячу голову на землю.

— Ні! — запротестував Геррік.

— Понесеш! — мовив я. — Понесеш, клятий!

Ми йшли через ліс до табору. Настрій у мене був чудовий. За цілий день я навіть не згадав про куду. А тепер ми верталися туди, де вони чекали мене.

Повернення до табору видалося мені довгим, хоч, звичайно, коли вертаєш іншою дорогою, час збігає швидше. Я страшенно стомився, голову мені напекло, а від спраги усе всередині пересохло. Але раптом у лісі стало прохолодніше. Сонце зайшло за хмару.

Ми вийшли з лісу, спустилися на рівнину й побачили колючу загорожу. Сонце ховалося за грядою хмар, що невдовзі геть заволокли небо, і тепер воно зловісно нависало над землею. Я подумав, що сьогодні, можливо, останній ясний і жаркий день. Така спека не часто буває перед дощами. Спершу я подумав, що якби пройшов дощ, то збереглися б сліди і ми б іще хтозна-скільки могли переслідувати самця. Та, подивившись на велетенські розкудлані хмари, які так швидко затягли небо, я подумав, що треба ще наздогнати своїх, а потім на машині десять миль труситися по чорних землях до Хандені, і вирішив, що краще виїжджати негайно. Я вказав на небо.

— Погано, — сказав М'Кола.

— Поїдемо до табору бвани М'Кубви?

— Добре, — І, енергійно схвалюючи моє рішення, докинув: — Н'діо! Н'діо!

— їдьмо! — сказав я.

Діставшись до хижки за колючою загорожею, ми швидко поздіймали намети. Нас уже дожидався гонець із попереднього табору; він приніс записку, написану Мамою й Старим перед від'їздом, і мою москітну сітку. В записці не було нічого особливого: вони тільки сповіщали, що від'їжджають, і бажали мені успіху. Я напився води з брезентового мішка і, прй'сівши на каністру з бензином, поглянув на небо. Ризикувати не можна було. Якби дощ застав нас тут, ми навряд чи вибралися б на дорогу. А якби він настиг нас у дорозі, ми б не проїхали до узбережжя до кінця дощового сезону. Про це мені не раз казали австрієць і Старий. Треба було їхати.

Отже, рішення було прийнято, і не треба було думати про те, як би хотілося залишитись. Втома сприяла моєму рішенню. Тубільці повантажили все в машину й заходилися знімати м'ясо в палиць, повтикуваних навколо вогнищ.

— Ти не хочеш їсти, бвана? — спитав мене Камау.

— Ні,— відповів я. Потім додав по-англійськи: — Я дуже стомився.

— Однаково попоїж. Ти голодний.

— Потім, у машині.

Повз нас пройшов М'Кола з вантажем, його, широке пласке обличчя знову було байдуже. Воно оживало тільки на полюванні або від жарту. Розшукавши біля вогнища кухоль, я звелів М'Колі принести віскі, і його незворушне обличчя оживила усмішка біля очей і рота, коли він діставав флягу з кишені.

— З водою краще, — зауважив він.

— Ах ти ж чорношкірий китаєць!

Тубільці працювали швидко, а з хижі вийшли дві жінки й спинились неподалік, дивлячись, як носять і складають у машину речі. Обидві були гарні, ставні, соромливі, але цікаві. Римлянин ще не повернувся. Неприємно було поїхати отак, не попрощавшись, не пояснивши йому причини від'їзду. Мені подобався цей Римлянин, і я відчував до нього велику повагу.

Я пив віскі з водою й дивився на дві пари