Читати книгу - "Quo vadis"

Сказавши це, сів, обперся на поруччя крісла, підпер голову рукою й заговорив з усміхненим обличчям і сяючими очима:

– Чи пам'ятаєш, як були ми разом в Авла Плавтія й там уперше ти побачив божественну дівчину, яку сам назвав ранковою зорею і весною? Пам'ятаєш ту Психею[271], ту незрівнянну, ту найпрекраснішу з дівиць і з ваших богинь?

Петроній дивився на нього з таким здивуванням, ніби хотів перевірити, чи з головою у того все гаразд.

– Про кого ти говориш? – запитав урешті. – Певна річ, що пам'ятаю Лігію.

І Вініцій сказав:

– Я її наречений.

– Що?..

Але тут Вініцій підхопився й гукнув вільновідпущеника.

– Нехай раби стануть тут переді мною, всі до єдиної душі! Хутко!

– Ти її наречений? – повторив Петроній.

Але не встиг отямитися від здивування, як величезний атрій Вініційового дому закишів людьми. Бігли задихані діди, літні чоловіки, жінки, хлопчики, дівчата. З кожною хвилиною атрій заповнювався щільніше: в коридорах, які називалися «фауціями», чулися голоси рабів, які перегукувалися різними мовами. Врешті поставали всі шерегами біля стін і між колонами, Вініцій же, стоячи біля імплувію, звернувся до вільновідпущеника Демаса з такими словами:

– Хто вислужив у цьому домі двадцять років, має завтра з'явитися до претора, де отримає волю; хто прослужив менше, отримає по три золоті монети й подвійну порцію їжі протягом тижня. До сільських ергастулів послати наказ, аби скасовано було покарання, знято в людей кайдани з ніг і годовано їх достатньо. Знайте, що настав для мене щасливий день, і я хочу, щоб у домі панувала радість.

Вони протягом хвилини стояли мовчки, ніби вухам власним не вірячи, потім усі разом піднесли руки догори і закричали:

– А-а! Володарю! А-а-а!..

Вініцій змахом руки відпустив їх, і, хоч мали охоту дякувати й падати йому в ноги, розійшлися поспіхом, наповнюючи дім щастям од підвалів до даху.

– Завтра, – сказав Вініцій, – накажу їм іще вийти в сад і накреслити перед собою знаки, які захочуть. Тих, хто накреслить рибу, звільнить Лігія.

Але Петроній, що не здатний був довго чому-небудь дивуватися, отямився вже й запитав:

– Рибу? Ага! Пам'ятаєш, що говорив Хілон: це знак християн.

Потім простягнув руку до Вініція і сказав:

– Щастя є завше там, де його людина бачить. Нехай Флора[272] сипле вам квіти під ноги протягом довгих літ. Зичу тобі всього, чого сам собі зичиш.

– За що тобі дякую, бо думав: будеш одраджувати, – і це, знаєш, був би втрачений час.

– Я, одраджувати? Аж ніяк. Навпаки, говорю тобі, що добре робиш.

– Ага, зміннику! – відповів весело Вініцій. – Невже забув, що ти мені колись говорив, коли ми виходили з дому Грецини?

Але Петроній відповів холоднокровно:

– Ні! Але змінив думку.

Через хвилину ж додав:

– Мій любий! У Римі все змінюється. Чоловіки міняють дружин, жінки міняють чоловіків, чому б я не мав змінити думку? Ще трохи, і Нерон одружився б з Актою, якій навмисне для нього зробили царський родовід. І що ж! Мав би порядну дружину, а ми порядну Августу. Присягаюся Протеєм[273] і його морськими безоднями! Завше буду змінювати думку, коли вважатиму це доречним або вигідним. Щодо Лігії, її царське походження достовірніше, ніж пергамські предки Акти. Але ти стережися в Анції Поппеї, вона мстива.

– Навіть не подумаю! Волосина в мене з голови не впаде в Анції.

– Якщо ти вважаєш, що мене здивуєш іще раз, то помиляєшся, але звідки в тебе така впевненість?

– Мені це сказав апостол Петро.

– А! Сказав апостол Петро! На це нема заперечення, дозволь усе-таки, щоб я вжив усіх запобіжних заходів, хоча б для того, щоби Петро не виявився лжепророком, бо, коли б апостол Петро випадково помилився, міг би втратити твою довіру, яка й надалі, напевно, апостолові Петру придасться.

– Роби, як знаєш, але я йому вірю. І якщо думаєш, що налаштуєш мене проти нього, повторюючи з насмішкою його ім'я, ти помиляєшся.

– Але ще одне запитання: чи ти став уже християнином?

– Іще ні, але Павло з Тарса їде зі мною, щоб мені тлумачити вчення Христа, а потім прийму хрещення, – адже слова, що ти говорив, буцім вони вороги життя й радості, є неправда!

– Тим ліпше для тебе і для Лігії, – відповів Петроній.

І, здвигнувши плечима, сказав, ніби сам до себе:

– Дивує, одначе, як ці люди вміють залучати прихильників і як ця секта розширюється.

І Вініцій відповів з таким запалом, ніби й сам уже був охрещений:

– Так! Тисячі й десятки тисяч є в Римі, в містах Італії, в Греції й Азії. Є християни в легіонах і серед преторіанців, є в самому імператорському палаці. Визнають це вчення раби й громадяни, убогі й багаті, плебеї й патриції. Ти ж знаєш, що деякі з Корнеліїв[274] є християнами, що Помпонія Грецина християнка, була, здається, Октавія і вважає нею себе Акта? Так, це вчення охоплює світ, і лише воно може його відродити. Не здвигуй плечима, бо хто знає, може, за місяць або за рік сам його приймеш.

– Я? – сказав Петроній. – Ні, присягаюся сином Лето[275]! Я його не прийму, хоч би в ньому була істина й мудрість як людська, так і божественна… Це вимагало б турбот, а я не люблю турбуватися. Це вимагало б зречень, а я не люблю в житті ні в чому собі відмовляти… Із твоєю натурою, схожою на вогонь і окріп, завше могло щось таке трапитись, але я? В мене є мої геми, мої камеї, мої вази й моя Евніка. В Олімп я не вірю, але його собі влаштовую на землі й процвітатиму, поки мене уразять стріли божественного лучника або коли імператор накаже мені розітнути вени. Я надто вподобав аромат фіалок і зручний трикліній. Люблю навіть наших богів… як риторичні постаті, також Ахайю, куди вирушу з нашим гладким, тонконогим, незрівнянним, божественним імператором, Августом, Періодонікієм[276], Геркулесом, Нероном!..

Сказавши це, розвеселився тільки від припущення, що міг би прийняти вчення галілейських рибалок, і почав упівголоса наспівувати:

Зеленню мирту я обів'ю блискучий свій меч,

За прикладом Гармодія й Арістогітона…

Але замовк, коли раб-покликач оголосив, що прибула Евніка.

Невдовзі по її прибутті подано й вечерю, під час якої, після кількох пісень, виконаних цитристом, Вініцій розповів Петронію про відвідини Хілона і про те, як ці відвідини навели його на думку вирушити до апостолів, – а прийшла ця думка саме тоді, коли сікли Хілона.

На це Петроній, якого знову почав змагати сон, приклав руку