Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи є законні підстави обмежувати поширення ресторанів швидкого харчування і подібних їм? Так, вони представляють собою класичні побічні наслідки. Ресторани фаст-фуду зумовлюють скупчення покупців і сміття, вони гидкі й можуть принести місцеві незручності. (Перед моєю важливою діяльністю із запобігання будівництву нової залізничної станції на Фулертон-авеню я був членом групи, що намагалася запобігти перенесенню McDonald’s на інший бік вулиці.) Це місцеві рішення, що мають ухвалюватися тими, кого це зачіпає, — тими, хто міг би їсти в безпечних, чистих умовах ресторану McDonald’s, і тими, хто вигрібає обгортки від фаст-фуду зі своїх подвір’їв. Вільна торгівля містить одну з наших найбільш фундаментальних ліберальних цінностей: права самим ухвалювати особисті рішення.
Нині є McDonald’s у Москві й Starbucks у Забороненому місті в Пекіні. Сталін ніколи б не дозволив першого, а Мао — другого. Тут варто поміркувати.
Аргумент культурної гомогенізації не обов’язково справедливий у всіх випадках. Культура поширюється в усіх напрямках. Я можу нині взяти в прокат іранські фільми в Netflix. Національне громадське радіо нещодавно транслювало передачу про ремісників і художників із віддалених регіонів світу, які продають свої твори через Інтернет. Можна зайти на сайт Novica.com і знайти там віртуальний глобальний ринок творів мистецтва і ремісництва. Кетрин Райан, що працює в Novica, пояснює: «У Перу є громада, де більшість художників прийшли працювати на вугільних шахтах. А нині завдяки успіху в Novica один художник зміг найняти багатьох членів своєї родини й сусідів до ткацького ремесла, і вони більше не працюють на шахті. Тепер вони роблять те, що робили багато поколінь сім’ї до них, — тчуть неймовірні гобелени»[260]. Джон Міклтвейт і Едріан Вулдридж, автори трактату про глобалізацію «A Future Perfect»[261], зазначали, що у світі бізнесу раніше невідома фінська компанія Nokia змогла обскакати американського монстра Motorola.
Ми все ще гарячкуємо, коли мова заходить про побічні впливи глобалізації. Hooters у Пуерто-Вальярта — це ще невеликий головний біль порівняно з жахами азійських потогінних підприємств. Однак і тут застосовуються ті самі принципи. Nike не використовує примусової праці на своїх в’єтнамських фабриках. Чому робітники згодні отримувати один-два долари за день? Оскільки це краще для них, ніж будь-який інший варіант. Згідно з Інститутом міжнародної економіки, середня зарплатня, яку платять іноземні компанії в країнах із низькими доходами, удвічі вища за середню зарплатню у вітчизняному виробничому секторі.
Ніколас Крістоф і Шеріл ВуДанн описували візит до Монкола Латлакорна, тайського робітника, п’ятнадцятирічна донька якого працювала на фабриці в Бангкоку, шиючи одяг на експорт в Америку.
Їй платять два долари на день за дев’ятигодинну роботу, шість днів на тиждень. У кількох випадках голки проколювали їй руки, і менеджери перев’язували її, щоб вона могла далі працювати.
«Просто жахливо», — промовили ми співчутливо.
Монкол глянув на нас здивовано. «Це хороша платня, — сказав він. — Я сподіваюся, що вона триматиметься цієї роботи. Нині так багато говорять про закриття фабрик, і вона казала, що є чутки, що і їхню фабрику закриють. Я сподіваюся, що цього не станеться. Не знаю, що вона тоді робитиме»[262].
Підтекстом антиглобалізаційних протестів є те, що ми у розвиненому світі начебто знаємо, що є найкращим для людей у бідних країнах, — де вони повинні працювати й навіть у яких ресторанах мусять їсти. Як зазначав The Economist: «Скептики не довіряють урядам, політикам, міжнародним бюрократам і ринкам. Тому вони призначають себе суддями, які заперечують не лише уряди й ринки, але й довільні вподобання робітників, що є їхньою особистою справою. З цим важко погодитися»[263].
Порівняною перевагою робітників у бідних країнах є дешева робоча сила. Це єдине, що вони можуть запропонувати. Вони не продуктивніші за американських робітників, вони не освіченіші, вони не мають доступу до кращих технологій. Їм платять дуже мало, за західними стандартами, бо вони виконують надто мало роботи, за західними стандартами. Якщо іноземні компанії змусять значно підняти зарплатню, то більше не буде ніяких переваг у розміщенні виробництва в країнах, що розвиваються. Фірми замінять робітників машинами або переїдуть туди, де вища продуктивність виправдовуватиме вищу зарплатню. Якби потогінні підприємства платили достойну зарплатню, за західними стандартами, вони б не існували. Нема нічого хорошого в тому, що люди готові працювати довгі години в поганих умовах за кілька доларів на день, але давайте не плутати причину й наслідок. Потогінні підприємства не зумовлюють низьку зарплатню в бідних країнах, радше вони платять мало, бо ці країни дають робітникам надто мало варіантів вибору. Протестувальники могли б так само шпурляти каміння і пляшки в лікарні, бо там страждає дуже багато хворих людей.
Немає сенсу і домагатися покращення життя робітників потогінних підприємств, відмовляючись купувати їхню продукцію. Індустріалізація, якою б примітивною вона не була, приводить у дію процес, завдяки якому бідні країни можуть стати багатшими. Містер Крістоф і міс ВуДанн приїхали до Азії у 1980-х роках. «Як і більшість жителів Заходу, ми приїхали в регіон, сповнений потогінних підприємств, — згадували вони через чотирнадцять років. — Однак у той час ми прийняли позицію більшості азіатів: що кампанія проти потогінних підприємств несе загрозу тим самим людям, яким начебто має
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гола економіка. Викриття нудної науки», після закриття браузера.