Читати книгу - "Закляття відьмака"

Засіяла перша зірка, і одразу з'явилися привиди зі свічками в глиняних ліхтарях. Як ті привиди мамки і панночки не бились, як не сіпались, як не молили відчинити, як не ганьбили, як не погрожували, Сергій Стрілець не порушився. Він сидів у будинку при запалених свічах і без угаву співав псалми. Так було до других півнів. Як закричав півень, обидві мари, не згасивши ліхтарів, поспішили до Либеді і десь біля броду розчинились у тумані.

На другу ніч наймит пішов у засідку, сказав жінці, ніби Сергій Стрілець наказав йому сторожувати садибу. Жінка почала його відмовляти, щоб нікуди не рипався, бо ще заб’ють. Але не тому вона сичала, а тому, що боялась, аби не пішов він уночі до однієї вдовиці на сусідній хутір. Наймит гримнув на неї, і вона замовкла. Але не стулила очей всю ніч — все прислухалась, чи не потрюхає її чоловік по стежці на той хутір. Але не чоловік її побіг до чужої спідниці, а до сінника підступили якісь дві постаті з ліхтарями-кухликами. Звичайно, жінки — чоловіки з такими ліхтарями домашніми на вулицю не виходять. У них для того ліхтарі з залізними гратками на держаку або смолоскипи з мички та живиці. Щось вони довго з ним гомоніли, а потім зайшли за сінник, і стало зовсім тихо. Наймичку аж пропасниця била від злості та ревнощів, так їй хотілося побігти та просто очі видерти своєму чоловікові. Така вже була вона ревнива та пожадлива до любощів. Але що обличчя в неї вже було геть змарніле, то ніхто з нею, крім її чоловіка, не бажав злягатись. Як уранці він переступив поріг, то вона до нього кинулася, аж сичала, навіть крикнути не могла:

— Я тут гибію сама в хаті безборонна, а ти цілу ніч з якимись шльондрами бавишся? Я від зорі до зорі одна, як той віл, тягну всю працю! Я тобі на горілку, на закуску, на гру гроші заробляла завжди, а ти тепер мною гребуєш?! Я про всі твої шахрайства мовчу, бо я тобі вірна, а ти мене в багно топчеш?!! Я ще не сконала, а ти вже на подвір'я курви водиш?!!

Вона аж трусилася, аж слиною бризкала і слова більше не могла вимовити, загіпсувалась від люті.

Наймит так спокійно їй і каже, наче нічого особливого не трапилось:

— Дурна! Чого галасуєш? Ти знаєш — привиди приходили.

— Та які привиди!?! — аж посиніла від злості наймичка. — Хоча б трохи глузду та совісті мав, щоб так нахабно брехати! Геть пропив і програв усякий глузд!

— Не вищи, наче свиня недорізана! Приперлися ці привиди для блуду з боярином Сергієм. А від них він за молитви сховався. Вони, поки папірці з молитвами скрізь наклеєні, не можуть до нього проникнути.

— То хоч би й так було… ти тут причому?!

— А притому, що вони мені обіцяють великі гроші, щоб я обдер ті папірці.

— Брешеш ти! За дурепу мене маєш… Які можуть бути у привидів гроші.

— От і я так їм відповів. Вони пообіцяли принести сьогодні ввечері… А зараз дай поснідати і не галасуй. Як мені не віриш, то сховайся під старий жолоб і послухай, що вони скажуть… Та швидше готуй їсти, бо я спати хочу, а мені ще треба коня почистити і напоїти…

Увечері так вони й зробили, як уранці наймит сказав, — сховалась наймичка під старий жолоб. Тільки вечірня зірка заблимала, з-за броду з’явилися дві примари. Рухались нечутно. Наче ногами землі не торкали. І грудочки не зрушили, жодна гілочка під ними не хруснула. Як підійшли — привітались із наймитом. Власне, говорила тільки мамка, бо панночка весь час схлипувала. Вона, мамка, і каже:

— Ось візьми п’ять дукатів.

Наймит узяв, попробував на зуба і каже:

— Наче правдиві, не алхимницькі. Але ж тільки п’ять. Ми домовились — тридцять дукатів! Де ж решта?

— Добрий чоловіче, ну для чого тобі дукати? Раз заплатиш дукатом, два заплатиш дукатом, три заплатиш дукатом. А там хтось поцікавиться: звідкіль в нього стільки золота? Ти подумав?.. А ми тобі днями принесемо п’ять кіп щирих празьких грошів. Принесемо частину золотом, частину — сріблом. Відкрий нам хід. Ти ж бачиш — ми своє слово дотримали: п’ять дукатів у тебе в руці…

— Це мала частка, — не піддавався наймит.

— Пожалій нас! У нас тільки два дні лишилось. Ми завтра тобі борг принесемо. Молимо тебе!

— Ви на забаву до нього прийшли, а мені з жінкою на прожиток треба. Якщо я вже беру на душу гріх, то нехай хоч на старості ми з нею поживем) в достатку… За п’ять дукатів я не можу гріх на душу брати. Та й жінка не згодиться за таку мізерію душею і головою важити.

— Ти краще жінку свою не плутай в це лихо. Я бачила її у вікні, і мені її лице видалось на одну злодійку схожим… Слухай, а ти не брешеш, що вона в тебе київська? Не з Черкащини вона?