Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Друзі мовчали, вивчаючи ворога. Одягнутий у хутряні штани, на плечах — ведмежа шкура. На голові — припасовані до шкіряного каптура роги. Лице ріпою. Товстий ніс, вивернуті губи, чорно-жовті зуби.

Бось пильно вдивлявся в обличчя і смутнішав дедалі більше. А той вів далі:

— Маєте два виходи: битися або йти за нами. І тоді я не вбиватиму вас… одразу. Ще поживете. Порозважаємося… — Він гигикнув, і його сміх підхопили. Підвів руку, і сміх стих. — Звісно, ви скажете, що дорого продасте своє життя, що ви не здаєтеся, ха-ха! Он які войовничі! Особливо мала потвора! Ха-ха-ха! — гиготів він, тішачись із блиску в злидневих очах. — Ну подумайте! Ну вб’єте ви двох-трьох-десяток моїх людей. І що? Все ж дістанемо. Не втечете! А так можете кілька днів зайвих пожити… — І прошепотів: — Якщо це можна назвати життям…

Друзі перезирнулися. Він був правий. Ще як можна було б чаклувати… А так…

— Ми згодні. Тільки зброю не віддамо! — виголосив Віт.

— А не віддавайте! Так навіть цікавіше буде! Га? — спитав він своїх людей і посміхнувся.

Їх оточили і підштовхнули до гущавини. Там виявилася добре протоптана стежка, яка вивела до поселення.

Бруд і сморід. Чугайстер болісно скривився. Потім опанував себе і випростався. Лахмітні жінки сиділи на порогах напіврозвалених хат і щось перетирали товкачами. Обшарпані й брудні діти бігали навколо.

Їх провели селом, і пісня ця переслідувала їх до самої в’язниці — сирого холодного льоху, радше схожого на висохлу криницю. Їх опустили на мотузках і закрили зверху залізними ґратами.

— А ми в халепі, друзі! — сповістив Бось.

— Дякую. Ми не знали, — буркнув Боримисл.

— Ні! Ми в справжній халепі! Це ж він!

— Хто? — спитав Віт.

— А пам’ятаєте, у Корсуні? На Рутенію напали Ахруманові слуги, а потім за нами гналися у Золотиному замку?

— І що? Це… — почав здогадуватися Віт.

— Це він, щоб його нав укусив за ногу!

— Ви про що? Ви його знаєте? — спитав Боримисл.

— Гірше, — відповів Бось. — Здається, він теж нас упізнав… чекаємо Ахрумана!

— Я щось не зрозумів, що він тут робить? Дивна якась служба Ахруманові… Там, у Корсуні, зрозуміло. Воронів служака в злодійській личині. Але тут… У цій бідноті… — вголос думав Віт.

Ахруман не з’явився. Ні цього дня, ні наступного. Проте прибігли діти. Бавилися, кидаючи вниз гнилі овочі, виливаючи помиї і співаючи все ту ж дурнувату пісеньку.

— Щось не схоже, щоб він служив Воронові. Той давно вже мав бути тут, — сказав Віт.

— Як думаєш, вони серйозно? — спитав Боримисла Бось. — Ти ж виріс у Богумирі. Що це за люди?

— А я знаю? Країна велика. Відтоді, як владарем став Ахруман, багато хто пішов у ліси. І там здичавів.

— А чого з ними наш знайомий? Виконує таємну місію? Щоб воно все луснуло! — вигукнув Бось, коли на нього впав гнилий огірок. — І що за пісня? Вони що, нас їсти збираються?

— А ти здогадливий! — пролунав згори знайомий голос. — І ти здогадливий, як тебе там… Боримисл, чи що? Ці люди здичавіли, але прийшов я! І навчив їх на світі жити! Тепер я тут бог! І пішли до Нави всі ваші білобоги і чорнобоги!

— Аякже…

— І ахрумани хай ідуть туди ж! Я…

Було видно: йому хочеться виговоритися. Він був напідпитку. І Бось прошепотів:

— Його треба розговорити. Помагайте мені! — І вже голосніше спитав: — Розкажи, як ти досяг такої величі?

Віта аж заціпило від такого нахабного підлабузництва, але гра мала тривати. Й він і собі спитав:

— А таки цікаво! Розкажи. Все одно ми нікуди не втечемо…