Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Дочка Чарівниць 📚 - Українською

Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

314
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дочка Чарівниць" автора Дорота Тераківська. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 101
Перейти на сторінку:
Будинки Здоров’я й повбивали наших великих лікарів, до Пустельника сходяться хворі з цілої країни.

— Здається, він з’явився лише після Дня Завоювання, сімсот сімдесят сім років тому. До нього приходить багато смертельно хворих людей, і навіть чарівні руки Пустельника їм не можуть нічим допомогти. Але вони воліють померти там, у Пустелі, де панує справжня свобода, попри те, що смерть так близько. Бо Загарбники ніколи тут не з’являються — бояться підхопити якусь страшну недугу. Тут легше вмирати, особливо тоді, коли руки вмираючого тримає у своїх долонях Святий Пустельник і допомагає людині легко, без страху, перейти у Країну Вічності.

— Пустеля — це край життя й смерті, — озвалась врешті Четверта Чарівниця. — У пісках Пустелі повно білих кісток, але багато тих, хто прибув сюди, врятувались від смертельної хвороби.

— Скільки років Пустельникові? — поцікавився Айок.

— Цього ніхто не знає і ніхто про це не запитує. Може, він був тут завжди і завжди буде? Може, як провідник до країни смерті він має дар безсмертя?

— Якщо ваша Сестра нас сюди привела, то, певно, Пустельник знає, що нам робити, — гукнула Люелле. — Ходімо разом.

— Але День Чарів минув, — зітхнула Перша Чарівниця. — У Пісні було сказано, що цей день прийде у сімсот сімдесят сьомий рік рабства, навесні…

— На Святому Камені ставали свого часу численні королівські сини. Це відбувалося навесні, а рік не мав значення, — замислено промовила Друга Чарівниця. — Можливо, нам буде дозволено спробувати ще раз…

— Може, за рік, — сказала Четверта Чарівниця.

— Як би там не було, маємо спробувати. Але в усій довгій історії Святого Каменя ще ніколи та сама людина не ставала на нього двічі. Боюся, що вдруге Камінь справді може її вбити, — понуро додала Перша.

— То нехай він мене вб’є! — скрикнула Люелле. — Краще, щоб він мене вбив, ніж щоб я до кінця життя відчувала себе непотрібною. Бо я всіх підвела. І якби ж тільки вас, Чарівниць, та Айока… Але я підвела все давнє Велике Королівство і його народ!

— Це не твоя провина! — палко заперечив Айок.

— І не наша, — буркнула гірко одна з Чарівниць. — Якби П’ята Сестра не потрапила на вогнище, за рік перебування з нею Люелле була би наділена всіма рисами доброї володарки. І Святий Камінь прийняв би її.

— А ви знаєте, що у Замку ніхто ніколи не знав, у якому році має справдитися Пісня Єдина? — раптом почав Айок. А коли всі погляди обернулись до нього, продовжив: — Одні вважали, що саме тепер, а інші — що лише за рік. Перші починали підрахунок від Дня Завоювання. Від цього Дня починався перший рік…

— …і ми так рахуємо, — згодились Чарівниці.

— …але дехто вважав, що Перший Рік минає лише через дванадцять місяців. Тобто перші рахують Перший Рік від нульового року, а другі… — Айок урвав, бачачи, як змінились обличчя Чарівниць.

— Так могло бути, — повільно проказала Четверта. — І хто знає, може, мали рацію другі, а тоді…

…а тоді Чари мають сповнитись лише наступної весни, — мовили всі інші. — Тож, може, ще є надія?..

— Рушаймо в дорогу, — нетерпляче підганяла Люелле.

— Про що запитаємо Пустельника? — спитав у них Айок.

— Про риси справжніх володарів, це зрозуміло, — відповіла Третя. — Коли він їх назве, ми відразу збагнемо, якої з них не вистачає Люелле.

І невеличкий гурт рушив пологим схилом додолу. Тут ще росла зелень, але ближче до Пустелі вона рідшала, блякла, всихала. Нарешті — коли мандрівники пройшли ще дві години — всюди лежав лише біло-жовтий пісок, що шарудів під ногами. Піщане безмежжя брижилось хвилястими заметами, які вітер переносив з місця на місце. Дорога через Пустелю виявилася набагато важча, ніж найскладніший підйом у Високих Горах. Ноги подорожніх обважніли, застрягаючи щомиті у сипкому піску. У роті все більше пересихало, піт стікав струменями.

На щастя, за кілька годин на горизонті забовваніла зелена оаза, що розкинулась біля підніжжя невисоких гладеньких жовтих скель. Мимоволі подорожні, хоча й дуже виснажені, наддали ходи. Вже бачили, що у скелях, подірявлених, наче сито, безліч печер, у яких, як у медових щільниках, метушаться люди. Між деревами біліли великі полотняні шатра. Коли мандрівники підійшли ближче, побачили, що в цих шатрах на плетених циновках упритул одне до одного лежать люди. Було їх щонайменше дві сотні. Як виявилося пізніше, у печерах мешкали легше хворі та родичі, що опікувалися тяжкохворими.

Гурт мандрівників спинився неподалік від шатер, зацікавлено роздивляючись довкола.

— А де ж Святий Пустельник? — спитала Люелле нетерпляче. Хоча вона пильно озиралася на всі боки, проте не бачила нікого, окрім маленького худенького дідуся з лисим черепом і смиренним обличчям. На дідусеві була лише довга біла пов’язка на стегнах, спина його дуже згорблена, а худі босі ноги ну зовсім кумедні. Лисина поблискувала на сонці, і Дівчина мало не зареготала, так смішно виглядав цей дідусик.

«Певно, це його слуга, — подумала весело. — Треба його погукати й розпитати про Пустельника».

— Діду! Ходи-но сюди! — крикнула наказовим тоном, побачивши, що невеличкий дідусь дивиться у їхній бік. Той незграбно пришкандибав ближче, дивлячись на мандрівників по-дитячому блакитними очима, що так вражали на темному поморщеному обличчі, обпаленому сонцем пустелі. Айок відчув, як від цього погляду його серце огортає незвичайне тепло, і — прислухаючись до якогось інстинкту — захотів схилитись до руки старця й поцілувати її з пошаною і любов’ю. Але гордо випростана Люелле вже говорила — гучно й владно, не зважаючи на все більше збентеження Чарівниць:

— Старче, погукай-но свого господаря,

1 ... 91 92 93 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дочка Чарівниць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дочка Чарівниць"