Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

- Ти вже питав.

- Світ скурвився. Скільки років солідні люди, наших маю на увазі, працювали по-чорному, щоб і у злодіїв були свої закони. Ні, я розумію, ваша конституція і наша якось розходяться. Але краще вже так, аніж те, що роблять оці зсучені. Олексо, я вчасно роблю ноги! Ти ще втямиш: порядному злодію у цій Есесерії вже нема чого робити! В Азію не встромляйся… ну ти сам бачив. Грузинам з їхніми «помаранчевими» теж ніхто вже ради не дасть.

- А це що за цитрусові?

- Молодняк! Батьки на помаранчевих плантаціях горбатяться, гроші роблять, а їхні дітки дуріють. Університетських дипломів їм уже, бачиш, мало! Купують собі звання злодіїв у законі! Жодної ходки, навіть у малолітку, а воно собі корону наколює! А про казанський «тяп-ляп» чув?

- Доводилося.

- Отож! А я, як тільки почув, написав заяву і пішов займати чергу в УВІРі.

Від автора: щодо первісного значення терміну «помаранчеві», то я нічого не вигадую. І не перебільшую. Це було насправді. З часом помаранчеві мажори почали зазіхати не лише на неналежні їм злодійські звання, а й на кримінальний бізнес старих авторитетів. Пережила Грузія і свою «помаранчеву революцію». Точніше - антипомаранчеву. У 1985-му році традиційні злодії в законі увійшли в контакт з місцевим КДБ і підсунули їм дезінформацію про те, що молоді вискочки начебто встановили зв’язки з арабськими терористами аби підготувати замах на Горбачова. Товариші чекісти на радість кримінальним аксакалам запроторили всіх «помаранчевих» туди, де Макар телят не пас.

Що ж до молодіжних хуліганських угрупувань у Казані, так званих «тяп-ляпів», то вони заявили про себе ще на початку 70-х років. Однак дуже довго партійно-радянські органи автономної республіки робили вигляд, що це звичайні забави підлітків. Протверезіння надійшло в 1978-му році, коли групи бойовиків «тяп-ляпу» влаштували на вулицях міста полювання на міліціонерів, що переросло у справжні бойові дії з убитими і пораненими з обох сторін. Отоді новопризначений міністр МВС автономії визнав: «Радянської влади у Казані немає. Є бандитська влада, яку захищає ціла армія чисельністю в п’ять тисяч озброєних молодиків».

Олекса Сирота:

Додік ніяк не міг заспокоїтися:

- Ти уявляєш: вони там у Казані у свої банди поголовно всю молодь заганяють. Це що тобі, комсомол? І зваж - серед їхніх верховодів жодного не те що авторитета, навіть жодної кримінальної «шістки»! Наші прижучили «наглядового» по Казані, а він нам почав казочки розповідати, мовляв, діткам силу нікуди дівати. А ми йому: ти на кого працюєш - на нас чи на райком партії? Жах! От побачиш, через такий сучий потрух скоро на нас, блатних, як на вовків, полювати будуть - з літаків і вертольотів. Ні, Сирота, тікати треба звідси, тікати, тікати!

- Ти втечеш, а такі, як кореєць, увесь Київ на голку посадять.

- Корейця я тобі знайду! Сука буду, але знайду. Тільки врахуй - іду проти злодійських законів. І тільки тому, що виїжджаю.

- Ти хоч щось знаєш, крім чуток?

- Ти ж розумієш: кореєць із нашими не контачить. У нього тут свої люди, свої нори. Він увесь час хати міняє. Вважай двічі на одному місці не ночує. Ти собі це можеш дозволити? Ми, справжні блатні, собі цього не можемо дозволити.

Тут Додік перестав махати руками і спохмурнів:

- Якщо він мене унюхає, то доведеться замість станції «Відень» з пересадкою в Чопі їхати на станцію «Берківці-кінцева». Вперед ногами і в дубовій плацкарті.

І я помітив, що Додік почав припалювати кожну наступну цигарку від недопалку попередньої. Так, як це робить Старий, коли нервує. Тому спробував його заспокоїти.

- Не хіпешуй, Додік. Якщо тебе наша Управа за двадцять років твоєї трудової діяльності тільки на дрібній спекуляції заловила, то ніякий кореєць тебе не унюхає. Скажеш спокійно «Гоп!», як переїдеш Чоп, а у Відні на літак - і туди, де помаранчів більше, ніж у нас у колгоспі гною.

- Спасибі, втішив. Хочеш - пришлю посилочку? Хоча ні, наші на митниці кожен апельсин на сто сорок вісім частин поріжуть - чи нема контрабанди. Шкода! А щодо корейця… десь він тут. Вважай поруч. Не знаю, як він, а я його сморід чую. Йому мало робити свою справу, йому треба, щоб його всі боялися. Фраєр!… Слухай, Олексо, ти теж роги не підставляй. Як із тобою щось станеться, мені шкода буде. Бо я теж людина.

Ми розпрощались і я, знову ж таки дворами, пішов додому. Бо якщо я без видимих наслідків під цигарки і розмови подолав пляшку сорокаградусного коньячного напою, то це означає, що той вузлик, на який зав’язані мої нерви, ось-ось лусне. І тоді я впаду і засну. Так уже бувало. І набагато краще, щоб цього разу це сталося вдома, а не на вулиці, зі «стєчкіним» у кобурі і міліцейським посвідченням у кишені.

Я встиг. І навіть відіспався до того, як Старий подзвонив до мене в двері. Мама залишила нас на кухні і пішла дивитись якийсь старий навіть не фільм, а відзнятий на кіно спектакль. У ньому провінційні актори і актриси заламували руки, завивали дурними голосами і хіба що