Читати книгу - "Тихий Дін"

Даремно козачка його молоденька Уранці й надвечір на "північ глядить.

Усе виглядає, — з далекого краю,

Коли ж її любий козак прилетить.

І багато голосів дбає за пісню. Тому й густа вона і хмільна, мов та брага поліська.

А там за горами, де б'ють хуртовини,

Узимку морози люті тріщать,

Де зсунулись грізно і сосни й ялини,

' Козацькії кості під снігом лежать.

Розказують голоси немудру повість козацького життя і тенор-підголосок трипотить жайворонком над квітневою талою землею.

Козак, помиравши, просив і благав,

Насипать могилу йому в головах.

Разом з ним тужать баси:

Хай там на могилі калинонька рідна,

Росте і цвіте у яскравих квітках.

Коло другого багаття менше народу, і пісня інша:

З моря бурхливого, та з Озівського,

Кораблі на Дін пливуть.

Повертається додому Отаман молодий.

Коло третього—віддалік вогню, покашлюючи від диму" в'яже сотенний балакун мудровані петлі казки. Слухають з увагою, зрідка лише, коли герой оповідання надто вже ловко викручується з каверз, що підстроювали йому москалі та нечиста сила, в смузі вогню промайне біль чиєїсь долоні, лясне по халяві чобота, прокурений пирхливий голос вигукне захоплено:

— Ах, рази-розрази, от здорово!

І знову текучий, безперервний голос оповідача.

Через тиждень після того,' як полк прийшов на лунки, осавул Попов покликав сотенного коваля і вахмістра.

— Як коні? — до вахмістра.

— Нічого, ваше благородіє, дуже приємно навіть. Жолобки на спинах вирівняли. Поправляються.

Осавул, у стрілку зсучив чорний вус (звідсіля і прикладка — Чорногуз), сказав:

— Некез від кемендира пелку полудити стремена і вудила. Відбудеться висечейший оглед пелку. ІЦеб все було з блиском: що сідельце, що інше. Щеб на кезеків було любо глянути. Коли, бретіку, буде готово?

Вахмістр глянув на коваля. Коваль глянув на вахмістра. Обоє глянули на осавула.

Вахмістр сказав:

— Мабуть, що до неділі, ваше благородіє?—і почтиво доторкнувся пальцем до власного, запліснілого в тютюновій зелені вуса.

— Гледи мені! — грізно попередив осавул.

З тим і пішли вахмістр з ковалем.

З цього дня > почали готуватися до найвищого огляду. Іванков Михайло, син каргінівського коваля, — сам тямущий коваль, — допомагав лудити стремена і вудила, інші поверх норми скребли коні, чистили вуздечку, терли битою цеглою трензелі і металеві частини кінського убору.

За тиждень полк блищав як новенький двугривений. Полискувало глянцем усе, починаючи від кінських копит до козацьких облич. В суботу командир полку, полковник Греков, оглядав полк і дякував панам офіцерам за ретельне підготування та за бравий вигляд.

Розмотувалася блакитна пряжа липневих днів. Гладшали від ситих кормів козацькі коні, тільки козаки тривожаться, точать їх здогади; ні слуху, ні духу про височайший огляд. Тиждень минав у непевних розмовах, у поспіху, в готуванні. Колодою по голові наказ: — виступали на Вільну.

Надвечір були там. По сотнях другий наказ: ховати до цойґгавзу скрині з козацьким добром і приготуватись, до можливого виступу.

— Ваше благородіє, до чого б це? — потерпали козаки, випитуючи в чотових офіцерів правди. Офіцери плечиками знизували. Самі за правду семишника заплатили б.

— Не знаю.

— Маневри в присутності государя будуть?

— Невідомо тим часом.

Отакі офіцерські відповіді козакам на втіху. Дев'ятнадцятого липня вістівецЬ полкового командира надвечір встигнув шепотнути приятелеві, козакові шостої сотні Мрихину, що днювалив на стайні:

— Війна, дядю!

— Брешеш ?

* — Істинний бог, а ти цить!

На ранок полк вишикували дивізіонним порядком: вікна казарм тьмяно виблискували порохнявим розбризком шибок. Полк кінно чекав командира.

Перед шостою сотнею на підбористому коневі — осавул Попов. Лівою рукою у білій рукавичці натягує поводи. Кінь бочить голову, вигнувши Колувату шию, чухає морду об зв'язку грудних м'язів.

Полковник вихопився з-за рогу казармного корпуса, боком поставив коня перед лавами. Адьютант дістав хустку, гоже відставивши плеканий мізинець, але висякатись не встиг. У беззвучно дренькотючу тишу полковник кинув:

— Козаки!.. — і владно привернув до себе загальну увагу.

"От воно", — подумав кожний. Пружинилось нетерпляче

хвилювання. Митько Коршунов досадливо штовхнув підбором свого коня, що переступав з ноги на ногу. Поруч з ним, у шерезі міцною поставою завмер Іванков, слухав, зівласто роззявив тригубий. рот з чорнотою нерівних зубів. За ним мружився, горбатячись, Крючков, ще далі по-кін-ському стриг хрящами ушей Лапін, за ним виднівся рубчасто виголений борлак