Читати книгу - "Останнє літо"

— Що думаєш про Батюка? — спитав Захаров.

Серпілін відповів не зразу, згадав не тільки сьогоднішню розмову з Батюком, а ще й ту, першу, в Архангельському, яка змусила відчути в Батюкові щось нове, досі незнайоме, що виросло в ньому на війні і разом з війною.

— Думаю, трудно йому зараз. Але намагається бути на висоті свого нового становища.

— Не витриманий він усе-таки чоловік, — сказав Захаров. — Боюсь, щоб не зривався, коли щось не так піде.

— Поживемо — побачимо. Тим паче, що й від нас залежить, як воно все піде.

Серпілін поїхав перший, а Захаров з хвилину постояв біля свого віліса, він не сідав, а все ще дивився вслід Серпіліну. «Запав тепер йому в душу Львові Розсердився, що я не розповів йому всього докладно. А навіщо йому розповідати? От начальникові Політуправління фронту як давньому другові розповісти про свою розмову зі Львовим — це треба! І самому просвітитися: чого мені далі ждати, коли прийняв вогонь на себе… Чи не надто високої думки товариш Львов про свою власну персону? Мабуть, сам вважає, що після того, як там, у Москві, в ПУРі уже не він головний, то всі політпрацівники в усій армії вже не ті! Всі без нього стали гірше працювати! Все тепер не так, як при ньому!»

Думка, може, була й не зовсім справедлива щодо Львова, але Захарова він прикро вразив. Не тільки недовірою до себе, й недовірою до Серпіліна, до людини, за яку він, старий армійський політпрацівник, особисто відповідав і готовий був відповідати до кінця війни! Образа за Серпіліна була для Захарова часткою особистої образи; але в його обуренні проти Львова було щось іще, найголовніше, глибше, ніж особиста образа: дуже невчасно й не до речі все це затіяв Львов! Не про це думають люди, не цього хочуть, не цього чекають зараз, готуючись до наступу. Не за це вони вмирають і не для цього жити лишаються! «І ми з ним — також!» — подумав Захаров про себе й про Серпіліна.

Йому стало так прикро, що він навіть завагався, чи їхати зараз до начальника Політуправління фронту, говорити про все це чи відкласти до іншого разу, повернутися прямо в армію, де й без Львова справ хоч одбавляй.

Але, перемігши себе, вирішив, що все-таки треба поїхати й розповісти, і він сів у віліс. Машина розверталася, ковзаючи по схилу, вдавлюючи в землю молоду траву. «Ще мокрувато як на цю пору року. Добре було б, коли б до початку наступу як слід протряхло», — подумав Захаров, поглядаючи на сліди від коліс.

Захаров слушно зауважив. У Серпіліна таки не йшло з голови оте занепокоєння Львова про його стан здоров’я.

Та хоч і не виходило, а думати про це зовсім не було коли до самої ночі.

На зустріч з сусідом разом з дорогою туди й назад він згаяв майже п’ять годин. Сусід спочатку з якоюсь гіркотою пожартував, назвав його «загарбником». «Спершу пограбували цілий корпус тобі на користь, а тепер ще й територіальні вимоги ставиш мені!» Але потім згодився з доцільністю цього перенесення розмежувальної лінії між їхніми арміями і обіцяв у такому ж дусі доповісти командуючому фронтом.

Повернувшись опівдні, Серпілін зразу ж сів з Бойком працювати, по ходу справи викликаючи всіх, кого потрібно було, а потрібно було багатьох. Якщо смуга наступу армії розширювалась на два кілометри праворуч — це стосувалося майже всіх. А найбільше нового довелося внести в артилерійське та інженерне забезпечення операції.

Планувалися й нові сектори вогню, і нові колонні шляхи для пересування військ, і нові переправи. Серпілін, як і всі, хто працював разом з ним, хотів завтра, до приїзду командуючого фронтом, показати, як далеко зайшла їхня робота. Переконати, що ці корективи при всій трудомісткості їх не викличуть затримок і не вплинуть на строки готовності армії до наступу.

Ще вчора, поділившись своїми пропозиціями, Серпілін відчув, що для Бойка це була не така вже й несподіванка.

А сьогодні, поки цілісінький день до самої ночі разом працювали, остаточно переконався, що начальник штабу й раніше думав про це — надто вже в готовому вигляді вихоплювалися в нього різні пропозиції. Голова в Бойка була хороша, але й при найкращій голові — одна справа думки, які щойно виникли, а інша справа ті, котрі давно в ній крутяться.

— Послухай, Григорію Герасимовичу, — сказав Серпілін, коли вони, закінчивши роботу й відпустивши всіх, лишилися вдвох. — Здається мені, що я вчора велосипед винайшов. Ти й до мене тримав такий план у голові?

— Тримав.

— А чому не доповів?

— Думав доповісти після того, як ви своїми очима весь передній край побачите. А ви, як тільки повернулися, самі з цього й почали.

— Припустімо, так. А чому ж ти все-таки не сказав, що моя ідея для тебе не нова? Чи, може, на мозоль мені боявся наступити? Даремно! Другий рік знайомі.

— Була б ідея. А в чиїй голові дозріла — не так важливо. — В словах Бойка була та скромність вища за гордість, без якої нема справжнього штабного працівника.

Сам побувавши в ролі начальника штабу, Серпілін знав: на війні всі ідеї зрештою під один дах підведені: «Командуючий вирішив…», «За задумом командуючого…»

А скільки й чиїх думок та зусиль укладено в цей задум — спробуй потім дізнатися. Щоразу по-різному! І не завжди самі про це пам’ятаємо. Навіть у наказах верховного тільки недавно почали слідом за командуючими називати начальників штабів. А до цього наче їх і не було…

Розмова з Бойком так і закінчилася на цих його словах — «не так важливо». Нічого до них не додавши, він попрощався й пішов до себе.

А Серпілін, прихопивши з собою полковника Гущина — армійського розвідника, поїхав проти ночі в шістдесят другий корпус, у смузі якого, на ділянці майбутнього прориву, вже був непогано обладнаний армійський спостережний пункт. Він хотів повернутися до приїзду Батюка; переночувати недалеко від передової, в полку, і вдосвіта