Читати книгу - "На уходах"

А як писар відпише і відправить післанця, то кошовий каже до писаря: «Побачить він вражий син Івана Щербу тоді, як своє вухо. Звідсіля нікого ми не видамо.» Тепер вже знаєш, чому на Запоріжжі перемінюють назвиська?

— Знаю.

— Та ми опісля балакатимемо, а тепер в дорогу нам пора, — Касян став сідлати вороного та збирати свої причандали. Сонце вже стояло високо і дуже пекло. Обом дошкуляла спрага. Касян привик до того та боявся за хлопця. Він заговорював його чим міг, щоб тільки відвернути його увагу.

— Так у тебе, Івасю, батько-мати є?

— Батько є, його Степаном звуть. Мати давно вмерла.

Був у мене і брат, та на Запоріжжя втікати мусив.

— А задля чого мусив?

— Отамана двірського пом’яв за те, що мою сестру на лані побив. Добре пом’яв, аж ребра поломив. За те ждала його кара. У нас економ дуже лютий чоловік.

— А до самого пана не можна на нього поскаржитися?

— Батько мій каже так: скаржся перед вовком, що вовченята вівцю з ’їли. Наш князь страшний чоловік, звір. Як він деколи до села приїде, то люди криються, мов перед вовкулакою.

— Про твого пана ми чували. Колись і на нього прийде черга розплати. Чи до вас забігає татарська орда?

— Не знаю, а інколи татари забіжать та коні крадуть.

— А часом і людину.

— А так як мене вкрали…

— За тебе були б узяли гарні гроші, — сказав Касян, придивляючись до гарного хлопця.

— Невже ж? А що би вони зі мною зробили?

— Повезли б у Крим де-небудь на базар, може, до Козлова, а може, аж у Кафу, та й продали б, мов тварину, а що ти хлопець гарний, то б і гроші великі заправили…

— А опісля що?

— А що ж би? Потурчили б, присилували б відректися Христа і всіх божих угодників та хвалити, молитися до препоганого Магомета. А відтак ти став би зрадником та, може, дійшов би і до великих почестів, та своїх православних братів різав. А коли б ти сього не хотів зробити, коли б в тобі дійсно така тверда християнська душа була, то тебе б мучили, били, заморили б так, що ти б де-небудь і здох, мов та собака.

— Я чував про те від дідів старих у нашому селі, що в турецькій неволі побували, та мені не хотілося вірити, щоб так людей мучили.

— Добре в тебе, синку, серце, невинне, дитяче. Та воно так справді, а ти колись дізнаєшся, що немає лютішого звіря на чоловіка, як сам чоловік. А від кобзарів ти нічого не чував про турецьку неволю?

— У нас кобзарів нема. У нас є наказ із замку, що як тільки покажеться в селі дід-кобзар, так зараз його повісити.

Чому воно так, дядьку? Хіба ж кобзарі справді такі лихі люди?

— Ні, синку, вони люди добрі, праведні, людям добра бажають, та їх пани-нелюди дуже бояться, щоб люди не дізналися, ким їх батьки були, та не захотіли того самого, а тоді з панами було б круто. Коли б так усі закріпощені люди були одної думки, то б усіх панів шапками закрили і на усій Україні не стало б панського-ляцького духу. Ось чому вони кобзарів, неповинних старців божих вішають.

— Дядьку, чи далеко нам ще до води буде, мені страх пити хочеться.

— Нам усім хочеться. Дивись на коней, як похнюпили свої голови, аж постогнують. Привикай, серце моє, до степу, се козацький брат. Він щиро приголубить, заховає перед ворогом, а то й погодує.

Сонце страшно пражило. Ні легесенького вітерця, ні одної хмарки. Повітря ставало гаряче, що нічим було дихати. Здавалося, що сонце живу кров із тіла ссе. Коні попріли і не в силі були відігнатися від комашні, яка кружляла довкруги цілим роєм. Івась дуже терпів. Він так знемігся, що не мав сили сидіти на коні.

Касян боявся, що хлопець впаде і тому їхав близько нього та придержував під руку. Високо над їх головами показався орел. В степу стояла висока трава, так що коней закривала зовсім. Було тихо. Деколи вискочить з-під кінських ніг сполошений заєць або дика коза, іноді схопиться стадо куріпок або перепілок. Вони втікали якийсь час, поки знов не засіли в високій траві. Сонце хилилося вже до заходу, а Касян ще не міг зміркувати, де вони саме, їхали на полуднє. Касян надіявся, що вечером доїдуть до якої ріки, а тоді вони спасенні. Задля великої спраги їм не хотілося їсти.

Аж відразу коні начеб зі сну прокинулись. Вони підвели голови вгору, втягали широко ніздрями повітря, а далі зірвались самі від себе до бігу. Касян вмить пересадив Івася на свого коня наперед себе.

— Чого вони дядьку так злякались?

— Вони не злякались, а зраділи. Десь далеко відсіля почули воду і тому так поспішають. Держись, хлопче, цупко мене за шию.

Коні рвали щосили. Івасів буланий, не маючи жодного тягару на собі, випередив карого і гнав навпростець, задерши хвіст угору. Карий іржав захриплим голосом і гнав за ним.

— Як воно коні почують воду, а чоловік ні?

— Так їм вже Господь дав. Чоловікові дав мову, якої тварина не має, а за те у звірят таке чуття, якого не має людина. Та он буланий зупинився, либонь знайшов якийсь потічок.

І справді, заки до буланого приблизились, почули й самі водні випари в повітрі, а згодом побачили широку ріку, вкриту по краях густим зеленим очеретом.

— Це Дніпро, дядьку?