Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Шрам 📚 - Українською

Читати книгу - "Шрам"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шрам" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 103
Перейти на сторінку:
білими, як цукор… А з колодязя тягне прохолодою, і там, у вологій похмурій глибині, живе ще один хлопчик — той, який віддзеркалюється в круглому люстерці води. Ех, як заламує зуби від першого ковтка, а цебро вже плюхається об воду всім своїм бляшаним тілом, і звук цей підсилює спрагу…

ДАНОЮ МЕНІ ВЛАДОЮ ВЕЛЮ Й ЗАКЛИНАЮ, ВИРИВАЮ З ЖИВИХ, ВИРИВАЮ З МЕРТВИХ, З РОЗЗЯВЛЕНИХ РОТІВ, З ПУСТИХ ОЧНИЦЬ, З НІЗДРІВ, З ВЕН, З М’ЯСА й ТКАНИН, З КОСТЕЙ, З ВОЛОССЯ… ВИРИВАЮ, ЯК ВИРИВАЮТЬ КОРЕНЕВИЩЕ, СКОБУ, СТРІЛУ, ЩО ВП’ЯЛАСЯ У ПЛОТЬ, ВЛАДОЮ, ДАНОЮ МЕНІ, НАКАЗУЮ

…Цебро тоне, пірнаючи все глибше, наповнює водою своє трішки проржавіле нутро, і ось уже можна тягти, але корба така важка… Ніколи ще вона не була такою, віднімаються руки, самі собою зціплюються зуби, а цебро ледь-ледь відірвалося від води, і лунко падають краплі, зірвавшись з нього…

НАКАЗУЮ Й ЗАКЛИНАЮ, ВИГАНЯЮ З ВУЛИЦЬ, ВИГАНЯЮ З ВОДИ, ВИГАНЯЮ З ВІТРУ, З ВОГНИЩ, З ДІР, ІЗ ЩІЛИН… ДОСИТЬ. ВЛАДОЮ, ДАНОЮ МЕНІ, НАКЛАДАЮ ТОБІ МЕЖУ.

…І ось цебро все вище, та чи вистачить сил, а сонце смалить, і так хочеться напитися… Важко гойдається цебро, а звук спадаючих крапель тоншає, тоншає…

Білясті очі, лисніючі пальці, що пестять мерців. Темний, рухливий клубок, згусток. Розритий пагорб.

…Пити, я хочу пити, небо, не дозволь моїм рукам випустити корбу, не дозволь цебру обірватися, я так втомився…

ЗАГАНЯЮ ТЕБЕ, ЗВІДКИ ПРИЙШОВ. ЗАГАНЯЮ ВГЛИБ, У РОЗРИТІ НАДРА, КУДИ НЕ ДІСТАНЕ НІ ЗАСТУП, НІ ЧУЖА ВОЛЯ. ЗАГАНЯЮ, ЗАКЛИНАЮ, ЗАМИКАЮ. НЕМАЄ ТОБІ МІСЦЯ НА ПОВЕРХНІ ЗЕМЛІ, НЕМАЄ ТВОЄЇ ВЛАДИ НАД ЖИВИМИ. ЗАКРИВАЮ СОБОЮ Й ЗАЛИШАЮСЯ СТРАЖЕМ. НА ВІКИ ВІЧНІ.

…Яке розпечене каміння, яка буйна трава, й у вухах дзвенить від співу цикад… А вода, виявляється, солодка. Солодка й густа, наче мед, і тече по підборіддю, по грудях, по ногах, збігає на потріскану землю… І сонце в зеніті… Сонце.


Увечері, коли все живе в місті сторожко закопирсалося, визираючи з нір і запитуючи себе, чи надовго попустило, коли хворим настільки полегшало, що турботливі їхні доглядальниці з запалими від утоми очима дали, нарешті, волю сльозам, коли казна-звідки з’явилися собаки, коли над вулицями залопотіло крильми вороння, запізніло злітаючись на бенкет, тоді Егерт і Торія з декановим ліхтарем знайшли його.

Луаян лежав на вершині розритого кургану, наче накривав його своїм тілом. Егерт подивився йому в обличчя і не дав Торії навіть глянути.

Розділ дев’ятий

…А наступного дня повернулись морози, і треба було поспішати, поки земля не промерзла.

Егерт і Торія поховали Луаяна на пагорбі, неподалік від могили Першого Віщуна. Егерт хотів залишити йому і золотий медальйон, але Торія, якось одразу розучившись плакати, зупинила його: залишати Амулет у могилі — значить тривожити її спокій… Удвох вони здійснили над тілом всі належні обряди, і ніхто не перешкодив їм, хоча бургомістр, який казна-звідки з’явився, вцілілий бургомістр суворо-пресуворо звелів ховати всі жертви мору в єдиному місці — у розритому кургані.

Торія, якій несила було відразу повірити у свою втрату, не змогла ввійти до батьківського кабінету — ввійшов Егерт. Серед розкритих книг і догорілих свічок у цілковитому порядку виявився тільки декановий рукопис, важкий, об’ємистий, так і не закінчений рукопис, до якого додавався чіткий перелік готових розділів, фрагментів і начерків, а з ним і докладні плани ще не написаних глав. Ні листа, ні записки — тільки рукопис, немов заповіт, і Амулет Віщуна, наче спадщина.

Вислухавши Солля, Торія спробувала посміхнутися.

— Він… таки був великим магом. Так? У цьому рукописі… тепер… повинен бути ще один розділ… Правда? Треба… Закінчити… — І відразу, без переходу:

— Егерте, заприсягнися, що ти ніколи не вмреш.


Місто не відразу повірило у своє щастя. Похоронні команди спішно ховали загиблих, хворі поверталися до життя. Втрати були значні, але й живих виявилося чимало. Усе ще ховаючись по щілинах, вони боязко перепитували один одного: а що ж із Часом, скінчився він чи ні?

Минув один день без нових жертв, потім ще день і ще. Приречені вже люди підіймалися на ноги, і за цілий тиждень у місті не вмерло жодної людини. Живих і мертвих розділили гори землі, звезеної до розритого пагорба, за ті дні він повищав, начинений сотнями тіл. Звільнені від трупів вулиці залишалися розореними й страшними, але вцілілі городяни вже здогадалися, що Мор остаточно згинув.

Ще не всі загиблі перекочували з порожніх будинків і провулків у призначений для всіх них рів, коли місто вибухнуло феєрверком.

Ніхто з тих, хто висипав тоді на вулиці й площі, не бачив ще подібного свята. Незнайомі люди обіймалися й плакали на плечах один одного, плакали від радості несподівано подарованого життя, того солодкого життя, з яким багато хто вже попрощався. Вчорашні смертники, вони п’яніли від самого усвідомлення, що завтра прийде новий день, а за ним іще, і настане весна, і народяться діти… Усміхнені жінки у роздертому одязі радісно давали насолодиться своєю любов’ю, а любили вони всіх на світі, навіть калік і злиденних, і бурлак, і стражників, молодих і стариків. Чотирнадцятилітні хлопчаки ставали чоловіками просто на вулиці, а потім їхні щасливі обраниці, заливисто регочучи, зникали в юрбі. Шалене, божевільне свято збожеволілих від щастя людей спричинило ще декілька смертей — хтось потонув у каналі, когось задавили в юрбі, та ці смерті минули непоміченими, бо в ті дні на вулицях міста вірили в безсмертя.

Вежа Лаш байдуже дивилася на божевільний танок живих, її двері й вікна й досі було замуровано, і жоден димок не курів над гострим дахом. Істеричні веселощі стихли потроху, і тоді містом поповзли чутки.

Кінець Часів буде чи вже ні? Звідки прийшов Мор, навіщо він явився, чому зник? Що приховують замуровані двері твердині Лаш? Чому

1 ... 91 92 93 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шрам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шрам"