Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

книг, якщо тільки друкарі нічого там не перекрутили і не сфальшували), надточу з хмелю моїх пообідніх грищ презацну Третю книгу, а відтак і веселу Четверту — Сентенцій пантаґрюелистих (можете їх звати і діогенистими). І от я, хай не бойовий побратим, стану їм за вірного архітриклина[236], що примочує по змозі їхнє повернення з походів, і за невтомного оспівувача їхніх славних чинів і вичинів. Клянусь терновим вінцем Ісусовим, я і на слизькому не спотикнуся, радше у Марса не буде говіння, але цей капосник свого не проґавить.

А проте, пам'ятаю, я читав, що Птоломей, Лагів син, показав єгиптянам у театрі серед іншого лупу і трофеїв своїх звитяг чорного двогорбого верблюда і рябого невільника, який мав одну половину тіла чорну, а другу білу, поділений не поземо по діяфрагмі, як присвячена Венері індуска, яку тіянський філософ зустрів між річкою Гідаспом і Кавказьким хребтом, а сторч, дивовижа та й годі; він сподівався, показуючи ці чудасії, викликати у люду ще більшу любов до себе. А чого ж він цим домігся? При появі верблюда всі перепудились і вжахнулися; побачивши рябого чоловіка, одні кпили, інші гидилися цим страшним виродком, явною помилкою природи. Словом, цар хотів догодити єгиптянам і підігріти прихильність, цілком природну у підданців, але тільки вхопив шилом патоки. Аж ось коли до нього дійшло, що куди більше чарує і вабить людей щось гарне, гоже й довершене, а не смішне і виродливе. Відтоді він зненавидів і невільника і верблюда, і невдовзі і той і той, занедбані і занехаяні, ноги задерли.

Згадка про цей приклад кидає мене між страхом і надією, бо я боюся замість очікуваної втіхи здобути огиду, замість скарбу — присок, замість кралі — двійку, замість догодити моїм читальникам — роздратувати їх, замість розвеселити — образити, замість сподобатися — осоружитися, і дійде ця справа до того, чим закінчилася вона в Евкліонового півня, оспіваного Плавтом у Горнці і Авзонієм у Грифоні та ще деінде: цей самий когутик розгріб скарб, за теє його ток-ток у лобок і в торбу. А станеться таке, сам винен. А як ставалося вже колись, то може статися ще раз. Але не бути цьому, бий мене Геркулес! Я вірю, що всі вони такого особливого робу та своєрідного зробу, який у предків називався пантаґрюелізмом; завдяки цьому робу і зробу вони не зрозуміють зле того, що вилилося з душі щирої і нелукавої. Я не раз був свідком, коли вони, наткнувшись на порожні кишені, здобріли тим, що брали за дзвінку монету добрий намір.

А зараз повертаюся до своєї бочки. Нумо, дружки, шелепнемо! По повній, по повній, хлопці! Не смакує, не пийте. Я не з тих неприторенних п'яндиголів, які силують, приневолюють і силоміць змушують горілчаних братів і кумпанів сьорбати і сьорбати, та ще й за одним замахом, та ще й намонятися усмерть, а це вже казна-що. Хай усі чесні мочеморди, всі чесні подагрики, всі, в кого жадота, приходять до моєї бочки, і як не хочуть, не п'ють, а як хочуть і як вино смакує їхньому Вельможному Вельможеству, хай п'ють щиро, вільно, невимушено, нічого не платячи і не кремпуючись. Такий мій декрет. І не бійтесь, що вина забракне, як це сталося на весіллі в Кані Галілейській. Щоразу для вас розчоплюючи, я не забуватиму доточувати в дучку. Отож моя бочка буде бездонна. В ній грає живчик, невичерпне джерело. Такий був трунок у Танталовому кубку, чий образ шанувався серед мудреців-брахманів; така була в Іберії соляна гора, прославлена Катоном; така була золота віть, присвячена богині підземного царства й оспівана Вергілієм. Це був правдивий ріг достатку, повний веселощів і пустощів. І хоть іноді вам здасться, ніби вина тільки і є, що насподі, але денце ніколи не буде сухе. На дні її, як у Пандориній сулії, живе Надія, а не Безнадія, як у бочці Данаїд.

Затямте гаразд усе сказане тут і кого саме я запрошую, бо (щоб ніхто не купився), за прикладом Луцилія, який прямо заявив, що пише тільки для тарентян і консентинян, я розчоплюю її для вас, добрі люди, перепійці первого розливу, подагрики другої руки. А суціги-хабаролюбці з їхніми кендюхами, як лантухами, з їхніми дупельцями, як дуплами, хай не турбуються, не на їхній плащ дощик.

Про голови у квадратних шапках і всяких зоїлів теж не згадуйте, благаю вас, іменем чотирьох половинок, що вас породили, і благовісних щиколодок, що тоді їх парували. А ще менше про безскоромників, дарма що вони добрячі бражники, дарма що всі коростії, бо ніколи не висихають і знай тільки жують. Чому про них анітелень? А тому, що виросли вони не на добрі, а на злі, на тому злі, від якого ми просимо Господа нас визволити, хоть іноді перебираються на старців. Старій мавпі гарної міни не скроїти.

Агій на вас, собаки! Геть з-перед очей моїх, геть з-перед мого Сонця, балахонники бісові! Явились, сраки, обмовляти моє вино й артикули гнути на мою бочку? Ось бачите ціпуру Діогена — це він заповів після його смерті покласти її біля нього, аби він міг відганяти й періщити тогосвітних упиряк, псяюх-церберів. Ану геть, святенники! До вівців, вовкодави! Геть, оченашники, к бісу вас, ґаджга! Ви все ще тут? Я ладен зректися свого куточка в Папоманії, аби тільки мені вас запопасти. Киш-киш-киш! Гайда звідси! Чи заберетеся ви геть? Щоб вам не дристати без хлости, щоб вам сцяти тільки на дибі, щоб яритися тільки під палкуванням.

Розділ І
Як Пантаґрюель пересилав до Дипсодії колонію утопійців

Пантаґрюель, підхиливши під себе всю Дипсодію, перевів туди колонію утопійців числом, і це без жіноцтва та дітлашні, 9 876 543 210 душ, усіляких ремісників і викладачів усіх вільних наук, — так йому захотілося відродити, заселити і прикрасити цей досі малолюдний і переважно пустельний край. А їхнє переведення було викликане не стільки перенаселенням Утопії, де чоловіки й жінки плодилися, як сарана (ви самі здорові знаєте, що утопійці мали таких плодючих породителів, а в утопійок були утроби такі просторі, невситимі, міцні і так добре скроєні, що наприкінці