Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Може, й так.

— Ну, ви, певно, знаєте, пане Аронаксе, що на самім початку світу кити плавали ще швидше?

— Та невже? Чому ж то?

— Бо тоді хвіст у них був сплющений вертикально, як у риб, ударяв він по воді зліва направо і справа наліво. Отож Творець, побачивши, що вони занадто вже меткі, взяв та й викрутив їм хвоста. Відтоді вони плескають ним по воді згори вниз і плавають повільніше.

— І ви, Неде, хочете, щоб вам вірили? — запитав я.

— Трошки, — відповів Нед. — Не більше, ніж тоді, коли б я сказав, що бувають кити по триста футів завдовжки і важать по сто тисяч фунтів.

— Ну, це вже було б занадто, — сказав я. — Одначе слід сказати, що деякі китоподібні бувають справді велетенські. Кажуть, з одного кита самого тільки сала витоплюють до ста двадцяти тонн.

— О! Та я те бачив на власні очі,— сказав канадець.

— А чого ж, охоче вірю, Неде. Вірю і в те, що трапляються кити завбільшки як сто слонів. Справжня дивовижа, коли мчить отакенна штука!

— А чи правда, — запитався Консель, — що кит може потопити корабля?

— Корабля? Мабуть, ні,— відказав я. — Хоч і ходили чутки, ніби 1820 року саме отут, у південних морях, кит кинувся на судно «Есекс» та й гайда його штовхати зі швидкістю чотирьох метрів на секунду. Судно кормою зачерпнуло води і миттю пішло на дно.

Нед лукаво глянув на мене.

— Мені не таке було, — сказав він. — Одного разу кит так мене оперіщив хвостиськом, — певніше, мого човна, — що нас швиргонуло догори метрів на шість. Он як! Але проти вашого кита мій всього-на-всього китенятко.

— А кити живуть подовгу? — спитав Консель.

— По тисячі років! — одразу відповів канадець.

— А звідки ж ви знаєте, Неде?

— Так кажуть.

— А чому ж так кажуть?

— Кажуть, бо знають.

— Ні, Неде, не знають, а тільки гадають. І ось підстава: років чотириста тому, коли тільки почали полювати на китів, вони були набагато більші проти сьогоднішніх. Отож цілком логічно дійшли думки, ніби нинішні кити перебувають на стадії росту. Тим-то Бюффон і сказав, що сьогоднішні кити можуть жити по тисячі років. Зрозуміло?

Та Недові Лендові було не до розмов. Він і не слухав мене. Адже кит підпливав ближче й ближче. Нед пас його очима.

— Ого! Та тут не один кит! Десять, двадцять — ціла череда! А я мушу сидіти та тільки дивитися! Мені ж спутано руки й ноги!

— Слухайте, Неде, — мовив Консель, — а чому б вам не спитати в капітана дозволу пополювати?

Консель іще не встиг доказати, як гарпунер кинувся прожогом до люка — шукати капітана. Незабаром вони вдвох повернулися на палубу.

Якийсь час капітан Немо дивився на китів, що пустували за милю від «Наутілуса».

— Це південні кити, — сказав він. — Багата пожива на цілу китобійну флотилію.

— Чи не дозволите, капітане, пополювати? Бо геть зовсім забуду гарпунерське ремесло.

— А навіщо без потреби винищувати тварин? — відповів капітан Немо. — Китове сало нам не потрібне.

— Але ж у Червоному морі, капітане, ви дозволяли нам полювати тюленів! — зауважив канадець.

— Тоді команда потребувала свіжого м'яса. А зараз це було б убивством заради вбивства. Я знаю, люди часто привласнюють собі це право, але я не схвалюю такої жорстокої забави. Винищуючи південних китів — довірливих, нешкідливих, добрих тварин, — подібні до вас люди, містере Неде, допускаються вчинків, гідних осуду. Вони вже перебили всіх китів Баффінової затоки і невдовзі вигублять весь клас цих корисних тварин. Дайте спокій нещасним китам. Вони й так мають чимало морських напасників: кашалотів, риб-мечів, риб-пилок.

Неважко уявити собі, з якою міною слухав Нед Ленд капітанову мораль. Напучувати мисливця на шлях милосердя — це кидати слова на вітер. Нед дивився на капітана Немо й, певне, не тямив, що той йому говорив. Проте капітан мав рацію. За такого варварства скоро не залишиться в океані жодного кита.

Нед Ленд просвистав свою «Янкі-дудль»82, засунув руки в кишені й повернувся до нас спиною.

Тим часом капітан Немо, стежачи за китами, говорив до мене:

— Я слушно казав, що китам і без людей вистачає морських ворогів. Навіть зараз китам доведеться зіткнутися з дужим напасником. Чи помічаєте ви, пане Аронаксе, за вісім миль під вітром рухливі чорні цятки?

— Помічаю, капітане.

— То пливуть кашалоти, страшні тварини, що їх випадало мені бачити величезними зграями — по дві-три сотні. Оцих шкідливих хижаків і треба винищувати.

На останні капітанові слова канадець ураз повернувся до нас.

— Прекрасно, капітане, — сказав я. — Ще не пізно. От ми й захистимо китів!..

— Не варто наражатися на небезпеку, пане професоре. «Наутілус» розжене кашалотів. Його сталевий таран, мабуть, незгірше Недового гарпуна.

Канадець тільки знизав плечима, — мовляв, бити кашалотів тараном судна? Де таке чувано?

— Зачекайте-но, пане Аронаксе, — мовив капітан Немо. — Ми вам покажемо полювання, якого ви зроду не бачили. Ніякого жалю до цих хижаків! У них тільки й того, що паща та зуби.

Паща та зуби! Ліпше не описати головатого велетенського кашалота, що сягає двадцяти п'яти метрів у довжину! Величезна його голова вдвічі більша за тулуб. На відміну од беззубих китів, верхня щелепа яких втикана роговими платівками,