Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек"

Виходячи з тих міркувань, що, наприклад, слон, тигр, лев, мавпа, кріт, кінь, свиня тощо - створіння, давно вже відомі кожному читачеві «Світу тварин», я хотів схвилювати читача чимось новим, новими відкриттями й тому вирішив пустити в журнал «сірчаночеревого кита». Цей новий рід мого кита завбільшки з рибу тріску був наділений міхуром з мурашиною кислотою, який мав спеціальний канал. Тим каналом мій сірчаний кит виприскував одурманюючу отруйну кислоту на риб, яких збирався з’їсти. Пізніше один англійський вчений... тепер я вже не пам’ятаю, як я його охрестив, назвав цю рідину «китовою кислотою». Китовий жир уже також був усім відомий, але нова кислота зацікавила кількох читачів, і вони почали питати про фірму, що виробляє цю кислоту.

Взагалі читачі «Світу тварин», можу вас запевнити, дуже цікаві.

Незабаром після «сірчаночеревого кита» я відкрив цілу низку інших тварин. Назву хоча б «благуна хитрого» - ссавця з роду кенгуру, «вола їстівного» - прототипа корови і «інфузорію сепійну», яку я означив як рід щура.

З кожним днем у мене з’являлися нові звірята. Я сам був вражений своїми успіхами в цій галузі. Я ніколи не думав, що тваринний світ треба так грунтовно доповнювати й що Брем міг пропустити в своєму творі «Життя тварин» стільки назв тварин. Чи ж знав Брем і всі його наслідувачі про мого кажана з острова Ісландія, «кажана заморського», про мою свійську кішку з верхів’я гори Кіліманджаро під назвою «пачуха оленяча дражлива»?

Хіба до цього часу природознавці мали уявлення про якусь «блоху інженера Куна»? 237 Я знайшов її в бурштині: вона була зовсім сліпа, бо жила на підземному доісторичному кроті, а той також був сліпий, бо його прабаба спарувалась, як я писав, з підземним сліпим «печерним мацаратом» з Постоєнської печери, що в той час сягала аж до теперішнього Балтійського океану.

З цієї незначної події розвинулася велика полеміка між газетами «Час» і «Чех», 238 бо «Чех» у відділі «Різне», цитуючи в своєму фейлетоні статтю про відкриту мною блоху, заявив: «Що бог робить - добре робить». «Час», звичайно, з чисто реалістичних позицій розбив мою блоху разом з достойним «Чехом», і від того часу, здавалося, мене покинула щаслива зірка винахідника й відкривача нових створінь. Передплатники «Світу тварин» почали хвилюватися.

Привід до цього дали мої різні дрібні повідомлення про бджільництво і про свійську птицю, де я розвинув свої нові теорії, які викликали справжній переполох, бо внаслідок моїх простих порад розбив параліч відомого пасічника пана Пазоурка і пасічництво на Шумаві й Підкрконошах загинуло. На свійську птицю напала чума, одне слово, все по черзі здихало. Передплатники писали погрозливі листи й відмовлялись від журналу.

Я кинувся до птахів, що живуть на волі. Я й до сьогодні згадую історію з редактором «Сільського обрію», депутатом-клерикалом Йозефом М. Кадлчаком.

Я вирізав з англійського журналу «Country Life» 239 малюнок якогось птаха, що сидів на горісі, і дав йому назву «горішник», так само як з погляду логіки я, без сумніву, написав би, що птах, який сидить на ялівці, це - «ялівник», або «ялівка».

І ось що трапилося: у звичайній поштовій листівці пан Кадлчак напався на мене, що це, мовляв, сойка, а не якийсь там горішник, і що «горішник» - це рабський переклад німецького слова «Eichelhäher». 240

Я написав листа, в якому виклав цілу теорію про горішника, пересипаючи лист численними лайками та вигаданими цитатами з Брема.

Депутат Кадлчак відповів мені в «Сільському обрії» передовою статтею.

Мій шеф пан Фукс сидів, як завжди, в кафе й читав провінційні газети, бо останнім часом часто шукав у них згадки про мої цікаві статті в «Світі тварин». Коли я прийшов, він показав мені на столі «Сільський обрій» і щось тихо сказав, дивлячись на мене своїми сумними очима, бо його очі тепер завжди мали сумний вираз. Я голосно прочитав перед усією публікою:

«Шановна редакціє!

Я звернув увагу на те, що ваш журнал вводить незвичайні й невиправдані назви, надто мало дбає про чистоту чеської мови і вигадує різних тварин. Я навів доказ, що, замість стародавньої назви сойки, ваш редактор вводить назву «жолудник», що є буквальним перекладом німецького терміна «Eichelhäher» - «сойка».

- Сойка,- повторив за мною розпачливо видавець журналу.

Я спокійно читав далі:

- «У відповідь на це я від вашого редактора «Світ тварин» дістав листа особистого, надзвичайно грубого і розбещеного характеру, де мене назвали нетямучою тварюкою, що, згідно з законами, заслуговує на суворе засудження. Добре виховані люди так не відповідають на істотні наукові зауваження. Я радий би знати, хто з нас обох більша тварюка. Можливо, визнаю це, я не повинен був робити докорів у поштовій листівці, а написати листа. Та в зв’язку з перевантаженістю роботою я на цю дрібницю не звернув уваги, але сьогодні після грубого випаду вашого редактора «Світу тварин» ставлю до ганебного стовпа.

Ваш пан редактор дуже помиляється, коли думає, що я недовчена тварюка, яка не має ніякого поняття, як ці всі птахи називаються. Я цікавлюсь орнітологією вже багато років, черпаю свої знання не лише з книжок, але і в природі і маю в клітках більше птахів, ніж ваш редактор, людина, обмежена стінами празьких шинків і пивниць, бачив їх протягом усього свого життя.

Але це другорядні речі, хоч було б непогано, якби ваш редактор «Світу тварин» переконався, кого він називає тварюкою, раніше ніж його напади вийдуть у світ і потраплять до Мораву у Фрідлянді біля Містека, де до цієї статті також були передплатники вашого журналу.

Не йдеться, зрештою, про особисту полеміку безглуздого грубіяна, але про саму справу, і тому знову повторюю, що нікому не дозволено вигадувати перекладні назви там, де маємо загальновідому вітчизняну назву «сойка».

- Так, сойка,- ще розпачливішим голосом сказав мій шеф.

Я спокійно читаю далі і не даю себе перебити:

- «Це паскудство, коли такі речі довіряються не спеціалістам, а грубіянам. Хто коли називав сойку горішником? У творі «Наші птахи» на стор. 148 маємо латинську назву «Ganulus glandarius В. А.». Це і є сойка.

Редактор вашого журналу, напевно, визнає, що я краще знаю птахів, ніж