Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

(Очима Макса)

Я сидів у підвалі.

Той самий підвал, у якому цілий тиждень тримав Алісу. Просто сидів на ліжку і дивився у порожнечу. На стіні, серед тріщин, ямочок і похмурої сірості, з'являлися яскраві спогади: я знову її бачу після довгих восьми років розлуки і відразу розумію, що не можу вбити. То була утопія, обманка для мозку. Я просто мріяв її знову побачити та обійняти, але моя гординя, самолюбство чоловіка і просто почуття власної гідності мали придумати нову легенду. "Вона вчинила підло, Максе. І ти мусиш її покарати, помститися за себе та за дочку. Помститися за Варю — дівчинку, якої не було…" 

Аліса вбила мою дитину. Розуміючи, що я бандит. Я усвідомлював, що вона чинила вірно, певною мірою. Адже... яким я міг стати батьком? До чого б я довів свою сім'ю, якби вона була повною і справжньою, а не тільки в моїх мріях? Це була просто красива картинка в голові мерзотника з кримінальним минулим. Проте саме ця картинка тримала мене на ногах. Вона живила мене там — у в'язниці. Перший час. Поки я не дізнався, що все вирішено наперед. Що сім'ї ніколи не буде.

А тепер я п'ю у підвалі, заливаю свою рану горілкою. Вона палить моє горло і зігріває шлунок, витравлюючи холод самотності. Як рятівна мікстура, доза морфію для пацієнта, що вмирає... Але проблема в тому, що спирт не здатний убити заразу всередині — душевні рани неможливо вилікувати, хоч би як ти намагався. 

Я її відпустив і міг тільки думати про той вікенд. Ті жалюгідні три дні, які ми спустили у Вегасі... Які ж це були класні три дні... Найкращий час мого життя. Я був готовий пробачити їй все і почати стосунки заново, я так хотів поїхати далеко-далеко… де немає сирен та поліцейських мигалок. Але є шанс розпочати своє життя з того найчистішого аркуша, про який так часто кажуть люди. Наївні. Побиті життям, але такі ж наївні дебіли на кшталт мене... Які повільно помирають наодинці з собою. У компанії бухла та безнадії. Тому що насправді... нікому вже не потрібні.

— Здорово, мен, — спустився до мене Ас. — Як ти тут? Бухаєш?

— Бухаю.

— Шикарно... Чудова річ для такого міцного бичка, як ти. Посидіти в темряві... І тихенько поплакати, доки ніхто не бачить. Еге ж?

— Пішов ти... — бурчав я неохоче. Неначе для галочки.

Тому що Асафа мав рацію. Мені просто не було чого додати, я втратив всякий сенс жити далі. І тупо пив тепер безперервно, щоб забутися.

— Знову думаєш про неї? 

— Не починай, будь ласка.

— Кхм... ні, — заперечив мій вірний зброяр, — не про неї — про нього... Як узагалі правильно: про неї чи про нього? Якщо ти кличеш її Лисеням, то отже правильно казати "воно"? Лисеня?

— Пф... Асафа, бляха, — сміявся я з себе. А точніше, над тим, на що тепер перетворився. — Ти навіть мертвого дістанеш... Чого взагалі причепився?

— Чого причепився? — сів він поруч. — Ну... мені просто шкода дивитись на тебе у такому вигляді. Я не впізнаю в тобі колишнього Макса... Того самого Максимуса, готового рвати ворогів, — тряс Асафа кулаками, — голими ручищами, маза фака. 

— Хочеш сказати, я ганчірка?

— Хочу сказати, що нам час залишити минуле позаду і йти вперед. Як образно, так і буквально. Ти вже киснеш тут другий тиждень... — казав він очевидну правду

— Пофіг. 

— Мен, ми зібралися і повернулися до Сан-Франциско, хоча нам тут, м'яко кажучи, не раді… Адже ти пам'ятаєш, що нам буде, якщо ми зустрінемо "четвірок"? Ти ж поклявся, що покинеш Каліфорнію. І ми теж... Але ти раптом захотів повернутись сюди, щоб... А навіщо ми взагалі сюди повернулися, брате? Нагадай мені, пліз.

— Незакінчені справи, — ледве рухався язик.

— Ага. Незакінчені справи, шляк би їх трафив. Точно... Причому справи, пов'язані з тією, що кинула тебе і витерла об тебе ноги. Причому не вперше, зауважу.

— Неправда, — випив я ще, хоч мені й так вистачало. 

— Що неправда?

— Це я її кинув. Повернув мажору, хай тепер він із нею мучиться.

— Ага, — кивав Асафа з сарказмом. — Ну звичайно. Саме тому ти віддав їм усі свої бабки. І навіть тачку, за яку можна було б купити цілий штат.

— Вона мені не потрібна. Це було для Аліси.

— Для Аліси? Вже не кличеш її Лисенятком? Я гадав, що ти її інакше не називаєш. Типу в паспорті так написано, нє?

— Заткнися, нігер, — дивився я у пляшку, але намагався впоратися з бажанням напитися до чортиків. — Лисенятка більше немає. Боюся... я надто багато літав у хмарах... Те Лисенятко померло багато років тому. Як і я. Тепер ми з нею чужі.

— Вах, — ляснув Ас у долоні, наче домігся від мене головного зізнання, — ну а я тобі що казав, чувак?! Сучий ти сину, Чорнов... Ти нам стільки морочив голову, щоб прийти до того, з чого треба було починати... Того дівчиська, по якому ти сох, давно немає. Вона стала меркантильною та розважливою бабою. А таким подавай бабло та статус. Бабло та статус. Бабло. Та. Статус.

— Ти маєш рацію, друже. Абсолютно правий, — кивав я з гіркотою. — Я не той, хто їй потрібний. Це помилка. Все це було великою помилкою.

— Ага. Точняк, брателло... Як і твоя витівка з лисицями.

— Га?

— У сраці нога, — говорив Асафа з докором. — Хіба не ти викрав усіх лисиць із зоопарків, щоб випустити їх на волю, бляха?

— Пф... — сміявся я жалюгідним хихиканням. — Мені було кепсько. Я був п'яний.

— Був п'яний, — повторив мій друг. — Він був п'яний... Ти й зараз у дрова, чувак. Ляж поспи. А завтра ми поїдемо звідси, гаразд? 

— Куди?

— Та все одно, куди. Аби подалі звідси. Далі від цієї прокази. Під назвою "перше кохання".

— Ха-ха-ха... — насмішив мене Асафа. Це звучало реально смішно... Хоча й правдиво. Вона і була моєю першою любов'ю. Взагалі... любов'ю.

— Ти вперся у стіну, мій друже. Зациклився на дівці, наче вона Матір Божа. А себе до рівня гівна опустив. Так не можна робити, не можна! Ти повинен взяти себе за сраку і сказати: "Я мужик, бляха!"