Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

Ханнина спина ледь помітно виструнчилася. Вона відпустила Нінину руку, але рум’яна послушниця додала:

— Він хотів зустрітися і з вами теж, Енке Яндерсдат.

Добре. Якщо Ханниному батькові кортить познайомитися з доньчиною вчителькою, вона докладе всіх зусиль, щоб порозумітися з ним і заспокоїти. Можливо, їй удасться допомогти дівчині пережити цю бурю. Вона підвелася.

— Адавесі, — відповіла Ханна, скрививши пухкі губи в посмішці. — Ми битимемося.

Коли дісталися до каплички, послушниця повела їх довгим коридором, і Ніна зрозуміла, що вони прямують до того самого кабінету, де вона з Берегинею обговорювала уроки іноземної мови.

Берегиня чекала на них за столом, як і минулого разу, а високий чоловік із військовою поставою закляк біля вікна, заклавши за спину руки. Бліду шкіру на голові спотворював широкий червоний шрам. Ніна відчула, як скрутилося в животі щось холодне.

— Берегине, — привіталася Ханна, присідаючи в глибокому реверансі. — Мін фаддер.

Ніна впізнала чоловіка ще до того, як він обернувся. Та все ж не змогла опанувати жаху, який охопив її, коли вона знову подивилася в холодні сині очі Ярла Брума.

Востаннє, коли Зенік зустрілася з Ярлом Брумом, він намагався ув’язнити її й перетворити на рабиню. Опинившись віч-на-віч з ним та його дрюскелле в дієрнгольмській гавані, Ніна перебувала в міцних лабетах своєї першої й останньої дози юрди парем. Вона могла б убити його і зробила б це без роздумів. Але Матаяс благав її виказати милосердя, тож Ніна так і вчинила. Вона подарувала Брумові та його людям життя, утім, наостанок не відмовила собі в маленькому задоволенні й зняла з чоловіка скальп. Схоже, хтось пришив його на місце.

Ніна присіла в глибокому реверансі, прикипівши поглядом до підлоги й намагаючись виграти хвилинку, щоб опанувати себе й приховати переляк. «Зберися, Зенік», — наказала вона собі. Брум бачив її незграбну постать, коли вони зустрілися в Льодовому Дворі, але тепер її перекроїла справжня майстриня — Женя Сафіна. Навіть кістки й тіло змінилися, і дівчина знала, що її фієрданська бездоганна. Вона пригадала, як казала Ханні, що акторське мистецтво починається з тіла, а їй просто зараз необхідно було влаштувати головну виставу свого життя. Замість того щоб приховувати страх, вона скористається ним. А ось приховати доведеться огиду.

Виструнчившись після реверансу, вона вже не була Ніною Зенік; вона була Мілою Яндерсдат, дівчиною, чиї засоби до існування неабияк залежали від Ярла Брума.

Утім Брум зосередився на Ханні. Коли чоловік подивився на доньку, риси його обличчя пом’якшали.

— Ханно, — сказав він, наближаючись і обіймаючи дівчину. — Маєш… підтягнутий вигляд.

Дівчина згорбилася ще більше.

— Дякую, тату.

— Якби не їздила так багато верхи, то й форми б стали пишнішими.

— Мені прикро, тату.

Він зітхнув.

— Я знаю, що тобі прикро. — Брум перевів погляд на Ніну, котра схилила голову й з удаваною скромністю прикипіла очима до підлоги. — А це твоя нова вчителька? Вона достатньо молода, щоб самій тут навчатися.

— Вона працює провідницею в новоземського крамаря, котрий приїхав минулого тижня, — пояснила Ханна.

— Берегиня мені так і сказала, — погодився Брум, підходячи до Ніни. — Незнайомка приїжджає сюди з двома іноземцями, і наступного дня хтось намагається вдертися на фабрику. Збіг? Не думаю.

Ніна подивилася на чоловіка, сподіваючись, що їй удалося зобразити приголомшене збентеження. Брум схопив її за підборіддя й смикнув угору.

Хай би хто пришив йому шкіру до голови, зробив він це зі справжньою майстерністю, але золотаве волосся чоловік утратив, тож шрам охоплював голову рожевим пацючим хвостом. Цілитель-гриша або Краяльник могли б розгладити шрам, та для цього Брумові, звичайно, довелося б підпустити їх до своєї голови. Ніні кортіло люто подивитися в його пильні очі, але натомість вона дозволила забриніти на них сльозам.

Брум насупився.

— Скільки тобі?

— Вісімнадцять, сер.

— Така юна, а вже вдова.

— Мені не пощастило.

Його губи ледь помітно скривилися.

— Чому ти так тремтиш?

— Мені не часто випадала нагода побувати в товаристві таких вельмишановних чоловіків.

Брумові брови поповзли вгору, та від дівчини не сховався спалах задоволення в його очах. От такий і був командир Брум — охочий до лестощів, сором’язливості та страху. Коли вони бачилися востаннє, Ніна поводилася нахабно й кокетувала з ним.

Тепер вона зрозуміла свою помилку.

— Де ти вивчила земені? — поцікавився чоловік.

— Мій чоловік мав невеличкий бізнес — транспортував морем заморожені страви й рибу. Він часто торгував із земені. Виявилося, що я маю хист до їхньої мови, тож перемовини вела я.

— А як він помер?

— Його забрала вода.

Сльоза покотилася дівочою щокою. Ніна й сподіватися не могла на вдалішу мить. Брум зголодніло спостерігав за її просуванням.

— Прикро. — Він відпустив Нінине підборіддя й позадкував на крок. — Я хочу розпитати крамарів із Новозем’я, — оголосив він Берегині.

— А як щодо моїх занять, тату? — запитала Ханна.

— Твоїх занять, — задумливо протягнув Брум. — Так, гадаю вплив вихованої в селі дівчини піде тобі на користь, Ханно. Можеш навчатися далі.

Ніна знову присіла в реверансі.

— Дякую, сер, — сказала вона, кидаючи на чоловіка погляд крізь мокрі вії. — Це справжня честь для мене.

Коли Брум із донькою вийшли з кабінету, щоб поговорити віч-на-віч, Зенік зробила реверанс Берегині й уже збиралася піти.

— Я знаю, що ви задумали, — кинула жінка.

Ніна завмерла, стиснувши рукою дверну клямку.

— Ви про що?

— Командир Брум щасливо одружений на благородній жінці.

Дівчина кліпнула й мало не розреготалася.

— І чому це повинно мене цікавити?

Берегиня примружила очі.

— Сумніваюся, що це вас хоч трохи займатиме. Я знаю, що у вас на думці щось більше за просте вчителювання.

— Я лише хочу заробляти собі на життя.

Берегиня недовірливо пхикнула.

— Ви налаштовані знайти собі заможного годувальника. Можливо, добродія командира вам удасться обдурити своїми широко розплющеними очима й закопиленою губою, але чесну жінку цим не надуриш.

«А ти найгірша з усіх лицемірок, — подумала Ніна, мало не вибухнувши від люті. Ця жінка труїла молодих дівчат і жінок парем чи якимось його відповідником. Одягала свій благочестивий сарафанчик і вешталася коридорами фабрики зі своїм проклятим наркотиком, допомагаючи солдатам перетворювати жінок на рабинь. — Коли дівчата зникнуть, я зроблю все, щоб переконати Ярла Брума, що це твоя провина. Тоді й подивимося, як ти насолоджуватимешся увагою добродія командира».

Але вголос мовила лише:

— Командир Брум за віком годиться мені в батьки.

— І, запевняю, в нього достатньо розуму, щоб протистояти вашим незграбним спробам звабити його. Та я однаково за вами спостерігатиму.

Ніна з удаваною тривогою похитала головою.

— Ви занадто довго прожили самітницею, Берегине, якщо знічев’я замислюєтеся про гріх.

—