Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

□□□□□□□

«Imipolex G» виявився нічим іншим, не більш і не менш зловісним, як новим пластиком, ароматичним гетероциклічним полімером, розробленим для «IG Farben» таким собі Л. Джемфом 1939 року, який значною мірою випередив свій час. Пластик стабільний при високих температурах — до 900° C, поєднує хорошу міцність з низьким фактором утрати потужності. За своєю структурою це підсилений ланцюг ароматичних кілець, шестикутників — як і той золотий, що ковзає і поплескує Гіларі Баунса по череву, — тут і там чергується з так званими гетероциклічними кільцями.

Історія «Imipolex G» простежується до перших досліджень у «DuPont». Пластичність має свою традицію і власний шлях розвитку, який, так уже склалося, пролягає через «DuPont» і відомого їхнього працівника Карозерса на прізвисько Великий Синтезист. Його класичне дослідження макромолекул тривало всі двадцяті роки і привело безпосередньо до нейлону, що не тільки став утіхою для фетишиста і благословенням для озброєного зловмисника, але на той час і для тієї Системи озвучив канон Пластичності: хіміки більше не залежать від милості Природи, тепер вони самі можуть вирішувати, яких властивостей хочуть від молекули, тож гайда її створювати. Наступним кроком після нейлону в «DuPont» стало монтування ароматичних кілець у поліамідний ланцюг. Незабаром з’явилася ціла родина «ароматичних полімерів»: ароматичні поліаміди, полікарбонати, поліетери, полісульфани. Ймовірно, цільовою властивістю найчастіше була міцність — першою серед тріади доброчесностей Пластичності: Міцність, Стабільність і Білизнá (Kraft, Standfestigkeit, Weiße: дуже часто це сприймали за нацистські графіті, і насправді, як мало вони відрізнялися від обмитих дощем стін, коли на сусідній вулиці диркають передачами автобуси, трамваї скрегочуть металом, а люди під дощем переважно мовчать, коли ранній вечір темніє до вигляду диму з комина, і руки молодих перехожих не у рукавах пальт, а десь усередині, немов заховані карлики, або у захваті кинули розклад і обмацують підшивку, навіть ще спокусливішу за новий нейлон…). Л. Джемф, серед іншого, тоді запропонував дуже логічно і діалектично взяти батьківські поліамідні ланки нового ланцюга і закрутить їх петлями також у кільця, велетенські «гетероциклічні» кільця впереміш із ароматичними. Цей принцип легко поширювався на інші прекурсорні молекули, так можна було синтезувати на замовлення будь-який бажаний мономер з високою молекулярною вагою, зігнути його гетероциклічне кільце, прикріпити і розтягти у ланцюг з «природнішими» бензольними або ароматичними кільцями. Такі ланцюги стали відомі як «ароматичні гетероциклічні полімери». Один гіпотетичний ланцюг, запропонований Джемфом перед самою війною, пізніше перетворився на «Imipolex G».

У той час Джемф саме працював на швейцарську організацію, що називалася «Psychochemie AG», раніше відому як «Хімічна корпорація Grössli», відгалуження «Sandoz» (де, як знає будь-який школяр, зробив своє надважливе відкриття легендарний доктор Гофманн). На початку 20-х «Sandoz», «Ciba» і «Geigy» зібралися докупи і перетворилися на швейцарський хімічний картель, невдовзі вони поглинули і фірму Джемфа. Очевидно, що в будь-якому разі більшість контрактів «Grössli» укладали із «Sandoz», усні домовленості між швейцарським картелем та «IG Farben» відомі ще з 1926 року. Коли за два роки по тому німці заснували свою компанію-ширму у Швейцарії, вони купили контрольний пакет акцій «Grössli», і компанія постала вже під назвою «Psychochemie AG», тож патент на «Imipolex G» зареєстрували і на «IG», і на «Psychochemie» водночас. «Shell Oil» потрапила туди завдяки угоді 1939 року з «Імперським хімічним». Через якусь дивну причину, як з’ясує Слотроп, після 1939 року жодної угоди між ІХТ та «IG» укладено не було. В угоді щодо іміполексу Імперхім міг торгувати новим пластиком на ринках Британської співдружності в обмін на фунти та інші юридично чинні зустрічні задоволення. Дуже мило. Отже. «Psychochemie AG» досі на плаву, досі займається бізнесом за тією ж адресою на Шоколадештрассе у тому ж таки Цюриху, що у Швейцарії.

Слотроп дещо збуджено метляє довгим ланцюжком свого модного костюма. Одразу впадають в око кілька речей. На ньому сходиться всього навіть більше, ніж у найпараноїдальніших припущеннях. «Imipolex G» виникає у таємничому «ізольованому пристрої» в ракеті, що запускається за допомогою передавача на даху штаб-квартири голландського «Shell», що також має ліцензію на торгівлю іміполексом, — у ракеті, силова установка якої страшенно нагадує установку, розроблену британським «Shell» майже в той самий час… і, ох, отакої, тепер Слотропу спадає на думку, де саме збирається вся розвідувальна інформація щодо ракети — в кабінеті нікого іншого, як зятя Черчілля, містера Дункана Сендіса, що працює в Міністерстві постачання, розташованого не де-небудь, а в «Шелл-Мекс-Гаусі», та хай Бог милує…

І ось Слотроп зі своїм вірним компаньйоном Блоджеттом Воксвінґом влаштовує чудовий наліт у стилі командос на «Шелл-Мекс-Гаус» — у самісіньке серце регіональної контори Ракети в Лондоні. Здолавши взводи охорони за допомогою свого невеличкого «стена», розкóпавши ногами сексапільних і верескливих секретарок із Жіночої допоміжної служби сухопутних військ (як тут іще реагувати, навіть якщо жартома?), брутально спустошивши теки з документами, жбурляючи коктейлі Молотова, молодики у модних зут-костюмах нарешті вриваються в найостаннішу святая святих, у штанях, підтягнутих аж до пахв, від них тхне паленим волоссям і пролитою кров’ю, і тут вони бачать не містера Дункана Сендіса, змалілого перед лицем їхньої доброчесності, не відчинені вікна, ніхто не дає драла, нема розкиданих карт для ворожіння, ніхто не міряється силою волі з великим Консорціумом — лишень досить нудну кімнатчину, попід стінами спокійно блимають обчислювальні машини, теки з продірявленими картками — крихкими, наче зацукрованими, як останні німецькі стіни, що стоять поодинці після бомбардування і тепер карлючаться над головами, загрожуючи скластися від поруху вітру, що розвіює дим… У повітрі відчувається запах вогнепальної зброї, але нема ніяких секретарок. Обчислювальні машини щебечуть і передзвонюються, час відігнути криси капелюхів, закурити сигаретку після бою і подумати про втечу… пам’ятаєш, як сюди заходили, всі ці повороти і вигини коридорів? Ні. Ти не зауважив. Будь-які з цих дверей можуть привести у безпечне місце, але на це може забракнути часу…

Але Дункан Сендіс — лише ім’я, функція, тож «А як високо вона здіймається?» — недоречне запитання, тому що Вони підігнали всі структурні схеми організації, Ними заповнені всі посади й імена, тому Приповідка для Параноїків 3: Якщо вони змусять тебе ставити неправильні запитання, їм можна буде не перейматися відповідями.

До Слотропа доходить, що він втупився у світлокопію специфікації, через яку все й почалося. Як високо вона здімається… ахххх. Підступне запитання, зрештою, стосується обладнання, а не людей! Примружившись, уважно