Читати книгу - "Зібрання творів"

То ти, водо, струмуй, а ти, бідо, лютуй.

* * *

Між співами тюремних горобців

причулося — синичка заспівала

і тонко-тонко прясти почала

тугеньку цівку болю.

Мов з-під снігу

весняний первісток зажебонів.

* * *

Дозволь мені сьогодні близько шостої,

коли повечоріє надокола

і транспорт задвигтить в години пік,

я раптом з туги, з затканого неба,

із забуття, з безмежної розлуки,

од довгої надсади захмелілий,

на Брест-Литовський упаду проспект,

на ту четверту просіку зчужілу,

де лиш глушливий гуркіт автостради

мені повість, що серця лячне гупання

б’є з рідною землею в однотон.

З мурашника людського, з прірви років

я вирву пам’ять днів перезабутих,

що стали сном і журною явою,

мов рани, геть затягнуті рубцем.

Ти не перечиш, люба, не перечиш?

О не страхайся: між юрби людської

я пропаду, розтану, загублюся,

щоб ненароком лячний погляд твій

мені ножем у серце не ввігнався.

Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.

В ту арку муки я ввійду, мов тінь.

Торкнусь крилом обламаним, губами

зголілими — аби краєчком уст

твоєї причаститися печалі —

тож не жахайся: я пройду, мов тінь.

І вже коли задуманим дівчатком,

що перед цілим світом завинило

дитинячою чистотою погляду

і немічністю власної цноти,

ти неквапливо із трамваю вийдеш

і перейдеш дорогу, щоб пірнути

в надзірних сосон кострубатий смерк,

тоді пірву я серце за тобою,

обранившись по чагарях колючих,

пильнуючи твій слід, котрий од краю

душі моєї ліг на цілий світ.

Мов пес здичавілий, піду в твій крок,

ховаючи в ступнів твоїх заглибинах

свій сором, острах свій, свою образу

і радість, і жагу, і лютий біль.

Я буду тільки тінню тіні тіні,

спаду з лиця, із досвіду, із літ,

єдиним серця жилавим листочком

котитимусь під вітром власних бур.

Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.

Натисла на дзвінок — і легко так

важезну прочинила райську браму.

Озвався син наш. Крикнути б. Але

подати голосу — не стало сили.

…Урвався сон. Гойдалась на стіні

вздовж перетнута зашморгом дорога

до мого двору. І колючий дріт,

набряклий ніччю, бігав павуками

по вимерзлій стіні. Глухий плафон

розбовтував баланду ночі. Досвіт

над частоколом висів. Деручкий

дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива

нової днини твань…

Померти на дорозі повертання —

занадто солодко, аби Господь

нам не поклав у долі узголів’я.

* * *

Уже тебе шукають сновидіння

і довго блудять, як сестер черга

устромиться в мої свічаддя накликів,

котрі, неначе димом, туга тьмить.

І небезпечно це бажання дляти,

збираючи благочестивим рухом

знайомі губи, очі, підборіддя,

аби інкрустувати білу тінь.

Єси ти за крайокраєм, чаїшся

од мого неоговтаного погляду,

бо розпізнала: весь тягар розлуки

побачення колись перебере.

Уже тебе шукають сновидіння,

ступаючи навшпиньках, бо застрашно,

замоторошно — серцю зізнаватися,

що вже тебе нема.

Що сон був снився

і вдосвіта, мов за водою, сплив.

* * *

Гармонійоване страждання,

оправлене в обручку травня.

Бетговен. Добрий маг. Пречистий

четвер. Пречистий тлум чекань.

Поразка. Усмішка. Поразка.

Метал надій. Тонкоголосить

одвертий біль. Яка докука!

Але рятує душу — згук!

Так заховати, спеленати

ізранену і стотривожну

самотню душу. Так — прожити.

Так — усміхатися біді!

О навісний, о навіжений!

А літ, а збавлених — замало?

Йди геть, патетико облудна.

Гучи ж — і серце, і струно.

* * *

Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь

від частоколу огорожі, кетяг

різьблений намерзу на утлих вікнах

і олімпійське торжество берез,

ця теплота сподіяння і сну,

вспокоєного спогадами, окрай

душі впокореної, де усі

початки і кінці зійшлися разом —

це все розгадка віщих таємниць,

котрі тебе спостигнуть ненароком

і відживлять. Спостигнуть — і уб’ють.

І що то все? Життя легка основа

лягла в прозорості земного дня

і світиться. І світ благословенний,

караючи, у душу увійшов.

І душу геть обліг.

Душе, світися,

як цей сліпучий — в кучугурах — сніг.

* * *

Зворохобилися айстри

приосіннім сонцелетом,

проминальною порою

падолистом деручким.

Бозна-звідки ждати ранку.

Може, зазимок раптовий,

може, дощ, а, може, вітер,

стій — немов на чолопку.

Кружеляє понад ними

вечір, крила розкриливши,

впав на горлицю із неба

стонасторчений коршак.

Скоро ходором заходить

щирим злотом кута брама

лісу, зáлісу, узлісся

і розтане благовість.

Але квітам досить миті

досить долі, досить часу

досить їм життя і смерті —

всього Бог їм дав сповна.

Тож під листя кругопадом

в урочистості вечірній

мріють сині-сині айстри

без радіння і журби.

* * *

Наснилося, що я на тім дворі,

безмежно розгородженому щойно,

де вже кортить колючими алеями

прогулюватись тіням ворушким.

Я став при чорній брамі. В сто очей

вглядаюся — і вже за назиранням

себе не чую. Бачу: біла тінь

у сардаку сіренькому бреде

зі згаслим поглядом, золотокоса.

— Ти хто? — питаю з острахом — ти хто?

І згадую. І сам відповідаю:

— Це ти, це, мабуть, ти, котра мені

повинна появити царство тіней,

щоб я себе на тому тлі чіткому

зустрів віч-на-віч.

В дертих куфайках,

як немічні прояви, болі тлумляться

чи розтікаються безлюдним широм,

чи товпляться торосами терпінь.

Така гуде зав’юга довкруги!

І не зійти із дива, що трепети